ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Королевство грез

Очень скучно >>>>>

Влюбленная вдова

Где-то на 15 странице поняла, что это полная хрень, но, с упорством мазохостки продолжала читать "это" аж до 94... >>>>>

Любовная терапия

Не дочитала.... все ждала когда что то начнётся... не понравилось >>>>>

Раз и навсегда

Не понравился. Банально, предсказуемо, просто неинтересно читать - нет изюминки. Не понимаю восторженных отзывов... >>>>>

Легенда о седьмой деве

Очень интересно >>>>>




  188  

— На моїй пам’яті мало плавали до нас з півночі, і орки гасають на тім боці, — сказав Боромир. — Навіть якщо ти волок відшукаєш та вирушиш далі, небезпека буде зростати з кожною милею.

— Так само, як на будь–якому шляху на південь, — заперечив Арагорн. — Чекайте на нас протягом дня. Якщо не повернемось, значить, нас уже нема серед живих. Тоді оберіть нового проводиря та рушайте за ним.

З важким серцем стежив Фродо, як Арагорн з Леголасом лізли по крутосхилу та зникали у тумані; однак побоювався він даремно: не минуло й трьох годин, як, десь опівдні, розвідники повернулись, виринувши з туману.

— Все гаразд, — сказав Арагорн, спустившись до човнів. — Ми знайшли стежку, вона веде до зручного причалу, зовсім цілого. Відстань невелика; пороги починаються на півмилі нижче, а тягнуться трохи більше милі. Далі ріка спокійна, хоча течія й швидка. Найскладніше — це перенести човни та речі до старого волока. Ми знайшли його теж, але він досить далеко, під стіною скель, від берега сажнів за сто. Північного причалу ми не знайшли. Якщо він досі існує, то ми, мабуть, проґавили його в пітьмі вчора вночі. А якщо зараз попливемо назад проти течії, то у тумані можемо знову проминути його, тоді всі зусилля йдуть нанівець. На жаль, прийдеться відійти від ріки та добуватися до волока, як вийде.

— Це було б складно, навіть коли б тут були тільки люди, — зауважив Боромир.

— А все ж таки це треба зробити.

— Треба — зробимо, — сказав Гімлі. — Запам’ятай, Боромире: на важкому шляху людина відстане, а гном пройде, навіть з тягарем удвічі важчим, ніж він сам!

Завдання дійсно було важким, але загін його здолав. Човни розвантажили, речі перенесли нагору, де берег був майже рівний. Потім човни витягли з води та понесли. З якої деревини, якого дерева, що росте у землях ельфів, зробили їх, навіть Леголас не знав; міцне, воно мало на диво малу вагу: Меррі з Піном удвох змогли пронести свій човен по рівній дорозі. Але на підйомі були розкидані брили вапняку, ґрунт між ними вкривали чагарник та трава, а зарості ожини на крутих схилах змінювалися багнистими калюжами — вода точилася з верхніх терас; щоб протягти там човни, знадобились зусилля двох чоловіків.

Боромир з Арагорном зайнялися цим, а інші, кожен на свій лад, видряпались з вантажем за ними слідом. Нарешті все доставили до стежки, а тоді вже всім загоном рушили уперед без особливих перешкод, якщо не рахувати верескових кущів та кам’янистих осипів. Туман ще висів над тріщинуватими бескидами, покривав ріку: вона, невидима, клекотіла зліва, обминаючи зубці Сарн–Гебіру. Двічі мусили вони ходити туди та назад, перш ніж усе перенесли благополучно на південний причал.

Там волок знов завертав до води та полото спускався у маленьку неглибоку затоку, вириту не людськими руками, а струменями, що падали з Сарн–Гебіру по низькому хвилелому. Він далеко видавався у воду, а за ним здіймалась крута скеля, не залишаючи проходу для піших.

Минув південь, наближались похмурі сутінки. У тумані вирували, ревли пороги. Мандрівники сиділи біля води. Вони втомилися, хотіли спати, на душі в них було похмуро, як і навкруги.

— Ну, ось ми й на місці, — буркнув Боромир. — І тут мусимо провести ще одну ніч, бо нам треба добре відпочити. Як би не хотів Арагорн пливти через Аргонат уночі — ми усі занадто втомилися, крім, ясна річ, невтомного гнома.

Гімлі не відповів — він сидів, клюючи носом.

— Відпочинемо тут, скільки зможемо, — сказав Арагорн. — Завтра знов мусимо пливти удень. Якщо тільки погода не зміниться, не підведе нас, встигнемо вислизнути невидимо для будь–яких очей зі східного берега. Але сьогодні треба попарно чатувати: три години спимо, одну — стережемо.

Вночі не трапилось нічого страшнішого за дрібний дощичок за годину до світанку. Коли розвиднілось, Хранителі відпливли, намагаючись триматися ближче до західного берега. Туман рідшав, але берегові стрімчаки ледь проглядали — спочатку низькі, вони зростали, перетворюючись на стіни, омиті стрімкою течією. Опівдні хмари спустилися нижче, пішов сильний дощ. Щоб човни не залляло, натягли шкіряні покришки й попливли далі, поклавши весла; ні попереду, ні обабіч нічого не було видно за сірою струмистою завісою. Але дощ незабаром ущух. Помалу небо проясніло, потім хмари розповзлися, їхні скуйовджені пасма попливли на північ, догори проти течії. Туман розтанув. Перед мандрівниками лежало широке міжгір’я з крутими скелястими берегами. По виступах та вузьких щілинах де–не–де ліпились до каміння тоненькі дерева. Річне корито стало вузьким, течія прискорилась. Тепер, що б не скоїлось, вже неможливо було ані звернути, ані зупинитись. Зверху голубіло небо, а попереду поставали, заступаючи сонце, гори Емін–Мейл — здаля вони здавалися щільною стіною.

  188