очень нудно 
22 
По Краю ходили чутки про дивні події у далеких краях; а Гандальф уже кілька років не приїжджав і не слав листів, отож Фродо мусив сам збирати новини, де тільки міг. Ельфи, що досі рідко відвідували Гобітанію, тепер раз у раз з’являлися у лісах вечорами; вони йшли на захід, ішли й не повертались. Вони залишали Середзем’я навік, турботи та небезпеки цього світу вже їх мало торкалися. Щоправда, на дорогах можна було зустріти також гномів — їхня кількість теж зросла в порівнянні з минулими часами, старовинний Західний Тракт вів повз Край до Срібної Гавані, а гноми завжди ходили ним до своїх копалень у Блакитних горах. Саме від них у першу чергу гобіти могли довідатися, якщо бажали, що діється в світі; але гноми були скупі на балачки, а гобіти не дуже й наполягали. Однак тепер Фродо все частіше бачив незнайомих гномів з віддалених селищ, і дехто з них пошепки розповідав про страшного Ворога з Мордорських земель.
Це ім’я гобітам було відоме лише з переказів про давнину; його тінь зберігалась у закутках їхньої пам’яті, бентежила й дихала чимось зловісним. Рада Мудрих вигнала злу силу з Чорнолісся, але, як виявилося, вона лише зміцніла та повстала у прадавніх твердинях Мордору. Чорний Замок відбудовано — так казали подорожні. Звідти пітьма повзла у широкий світ, на землях сходу й далекого півдня вже запанувала ненависть, гриміли війни. Орки знову множилися у горах, тролі стали покидати печери — не ті, що досі, тупоголові потвори, а хитрющі і з жахливою зброєю. А ще подорожні пошепки переповідали туманні натяки на якихось чудовиськ, страшніших, ніж усі інші вкупі; але як звуть їх, не говорили.
Зрозуміло, що до пересічних гобітів ці звістки майже не доходили. Але навіть ті, що над усе люблять сидіти вдома та до всього байдужі, дещо чули, а хто мав у справах бувати на кордонах, на власні очі бачив неймовірні речі. Якось увечері, весною того року, коли Фродо мало виповнитися 50, у «Зеленім Драконі», в Поріччі, зав’язалася розмова, яка свідчила, що навіть сюди, у затишне серце Краю, долинули тривожні чутки, хоча більшість гобітів усе ще посміювалась над ними.
Сем Гемджи сидів у куточку біля вогнища, а проти нього вмостився Тед Піскун, син мірошника; інші сільські мешканці, попиваючи пиво, прислуховувались до їх бесіди.
— Дивні речі нині можна почути, еге ж? — сказав Сем.
— Це якщо прислухатися, — відізвався Тед.. — Мені вистачить дитячих казочок, що вдома оповідають.
— Воно, звісно, так, але ж у казках, їй–бо, більше правди, ніж ти вважаєш. Казки — то не дурні вигадки. От узяти, наприклад, драконів…
— Ще чого, красненько дякую, — пирхнув Тед. — Я їх не візьму. Як був малий, слухав про них, та навіщо ж мені тепер в них вірити? У нас у Поріччі, не заперечую, є один дракон, але ж він зелений! — додав він під схвальний сміх товариства.
— Авжеж, — сказав Сем, посміявшись разом з усіма, — ну, а що скажеш про деревних велетнів, про дерева, що вміють ходити? Одного такого — заввишки з дуба! — бачили нещодавно за Північними Драгвами.
— Хто бачив?
— Та ж Хол, мій двоюрідний. Він працює у Мудрінса у Верхових Горбах і ходить до Північної чверті на полювання. Ось там він сам одного такого побачив.
— Бачив, не бачив, звідкіля ж мені знати? Твоєму Холові неодмінно щось мариться, він таке побачить, чого одвіку не бувало.
— Він був величезний, мов дуб, і посувався величезними кроками — ярдів сім, ні на п’ядь менше!
— А я й на п’ядь не повірю. Помітив здаля великий дуб, ото й тільки.
— Кажу тобі, він посувався! До того ж, на Північних Драгвах дуби не ростуть.
— Тоді то був, мабуть, не дуб, — заперечив Тед.
Слухачі розсміялися й заплескали в долоні: на їхню думку, Тед влучно зрівняв рахунок.
— А все ж таки не тільки наш Холфаст бачив дивних мандрівників, їх багато, а скількох ще від кордону шерифи завертають! Давно вже у варти нашої не було стільки клопоту. Ще я чув, нібито ельфи йдуть на захід. Кажуть, що йдуть вони до своїх гаваней там, за Білими Баштами, — Сем невпевнено махнув рукою: ні він, ні його співрозмовники не знали, чи далеко до Моря, і не заходили за стародавні башти на західній межі Краю. Але здавна було відомо, що десь за ними лежала Срібна Гавань, від якої часом відпливали кораблі ельфів, щоб більше не повернутися.
— Пливуть вони, пливуть на захід, піднявши вітрила, а нас покидають, — співучо промовив Сем, сумовито й урочисто киваючи головою.
22 
