очень нудно 
26 
— Я волів би, щоб це трапилося в інші часи — не в мої, — сказав Фродо.
— Також і я, — відказав Гандальф, — та й усі, кому доводиться жити у такі часи. Проте вибирати нікому не можна. Ми можемо тільки вирішувати, на що витратити час, який маємо. А наш час, Фродо, щось затьмарився. Ворог швидко росте в силі. Задуми його ще не зовсім дозріли, але зріють. Нелегко нам буде, друже. Хоч би й у інших обставинах, легше б не стало.
Ворог володіє величезною силою та знаннями. Тепер не вистачає тілько єдиної дрібнички, щоб зламати будь–який опір, винищити останніх оборонців і залити світ пітьмою — не вистачає Персня Влади. Три ельфійських персні, найпрекрасніші з усіх, повелителі: ельфів сховали, й рука ворога не торкулась їх. Сім перснів належали ватажкам гномів, з них він три відібрав, а решту вигубили дракони. Дев’ять він віддав людям, гордовитим та могутнім, і так заманив їх дб1 пастки. З давніх–давен потрапили вони під владу Персня Влади і перетворилися на Примар Персня, і тепер вони — Тіні під покровом Великої Тіні, її найжахливіші слуги. Давно те сталося, і вже багато років Дев’ятки не видно у широкому світі. Але хто зна? Якщо Тінь повстала, вони можуть з’явитися теж. Втім, краще не будемо про це говорити навіть тепер, при світлі гобітанського ранку.
Так ось усе й склалося: дев’ять він забрав собі і сім теж, чи, може, вони зникли. Три ельфійських залишаються десь у схованці. Але це Саурона більше не турбує. Йому потрібний Головний Перстень, його власний, він сам кував його і вклав у нього чималу частку колишньої своєї могутності. Відшукавши Перстень, він отримає владу над усіма іншими, де б ті не знаходились, навіть над трьома ельфійськими, і могутність його зросте безмежно. Погано ще й те, Фродо, що раніше він вважав, нібито Перстень Влади загинув, думав, що ельфи знищили його, як і належало вчинити. Але тепер він знає, що Перстень цілий, і шукає — усі його думи спрямовані на це. Адже Перстень — його головна надія й найстрашніша небезпека для нас.
— Чом же, чом тоді Перстень не знищили? — вигукнув Фродо. — І як це Ворог ухитрився його загубити, якщо був такий сильний і так дорожив ним? — Він стиснув Перстень у кулаці, неначе жадібні пальці вже тяглися до нього.
— Перстень у нього відібрали. У давні роки ельфи були набагато сильніші, вони ще не втратили стійкості, а люди ще не цурались їх. Люди Нуменору прийшли їм на допомогу. Цей розділ стародавньої історії, мабуть, варто нагадати, бо й тоді лихо було близько, тьма насувалась, але їм протистояла велика відвага, здійснювались аж ніяк не марні подвиги. Коли–небудь, можливо, я розповім тобі все до подробиць, але зараз досить і цього. Саурона здолали Гіл–Гелад, володар ельфів, та Еленділ з Нуменору; щоправда, обоє вони загинули в тій сутичці, але Ісілдур, син Еленділів, відрубав палець Сауронові та узяв Перстень собі. Ось так Саурона було скинуто, дух його відлетів і зник на довгий час, поки знов не здобув собі тіло–оболонку у хащах Чорнолісся.
Але Перстень загубився. Він упав до вод Андуїну, Великої Ріки, й пропав. Сталось це так: Ісілдур йшов на північ східним берегом Ріки, і неподалік від Ірисової Оболоні на нього напали гірські орки. Майже весь його загін там поліг, а він сам кинувся у воду. Ось тоді Перстень зісковзнув з його пальця, орки побачили Ісіддура і застрелили. — Гандальф помовчав, але незабаром додав: — Саме там, у темних заводях Ірисової Низовини, Перстень зник з лиця землі; не знали про нього ані мудрі люди, ані співці, навіть колишня його історія нині лише декому відома; навіть Раді Наймудріших не пощастило дізнатися більше. Але зараз я можу нарешті дещо додати.
Багато років минуло після тих подій, але багато ще залишалось до наших днів, коли на березі Великої Ріки, на межах Глухомані жив маленький народець, зі спритними руками та безгучною ходою. Думаю, що вони були ріднею гобітів, а точніше, прабатьками Стурсів, бо полюбляли Ріку й часто плавали по ній, самі або в човниках з очерету. Була серед них одна родина, всіма шанована за плодючість та заможність; головою родини була бабця, сувора й мудра, що добре зналася на звичаях і переказах про давнину. Найцікавіший та найв’їдливіший з її нащадків звався Смеагорлом. Його цікавили корені й начала речей; він поринав у глибокі вирви та порпався під деревами, рив нори у зелених горбах і забував подивитися на їхні верхівки, та на крони дерев, та на квіти, що ростуть під сонцем. Голова його завжди хилилася додолу.
26 
