Розділ 7

ГОСТЮВАННЯ У БОМБАДИЛА

Четвірко гобітів переступили широкий кам’яний поріг і застигли, кліпаючи очима. Вони опинилися у довгій низькій кімнаті, освітленій лампами, що висіли на сволоці попід стелею; на столі з темного блискучого дерева яскраво горіли високі свічки жовтого воску.

У кріслі на протилежному кінці кімнати сиділа прекрасна жінка. Її довге золотаве волосся струменіло по плечах; її вбрання, ніжно–зелене, як молодий очерет зі сріблястими краплями роси, прикрашав пояс із золотих ірисів, переплетених з незабудками. Біля її ніг у пласких посудинах з сірої та рудої глини плавало біле латаття, і здавалося, немов крісло її — це трон посеред чудового озера.

— Заходьте ж, добрі гості! — сказала вона, і гобіти відразу впізнали той голос, який щойно співав уночі.

Вони зробили кілька несмілих кроків уперед і почали низько вклонятися, відчуваючи себе ніяково, немов прохаючи напитися під дверима сільської хатинки, зустріли королеву ельфів, убрану у живі квіти.

Але перш ніж до них повернулася мова, жінка легко підвелася, перескочила через посудини з квітами і, сміючись, підбігла до них. Вбрання її шелестіло, мов трава понад струмком.

— Заходьте ж, друзі! — повторила вона, узявши Фродо за руку. — Смійтеся, веселіться! Я — Золотинка, дочка Ріки.

Вона зачинила за ними двері і, широко розкинувши білосніжні руки, промовила:

— Ніч сюди не пустимо! Може, ви ще боїтесь туманів, і темряви, і глибокої води, і диких істот? Нічого не бійтесь: сьогодні вас захистить Том Бомбадил!

Очманілі гобіти дивилися на неї. А вона скинула на них оком і посміхнулась.

— Прекрасна пані! — промовив нарешті Фродо.

Серце його несподівано виповнила незбагненна радість, як при зустрічі з ельфами; хоч зараз чари були не такі піднесені, але глибші та ближчі до серця смертного, чудові, але не чужі.

— Прекрасна пані! — повторив він. — Тепер я зрозумів ту радість, що бриніла у Бомбадилових піснях!

• Тонка галузочка вербова, ранкова росяна трава,
• Води живої срібна мова, — прекрасна Доня річкова!
• Минуть літа, весняні дні, пролинуть осені злотисті, —
• Вовік дзвенять її пісні дощем у радісному листі.

Він зам’явся й замовк, вражений, звідки узялися в нього ці рядки. Золотинка розсміялась:

— Ласкаво просимо! Мені не доводилось чути, щоб мешканці Гобітанії були такі красномовні. Але я бачу, ти — друг ельфів, бо очі твої блищать, а голос дзвенить. Приємна зустріч! Сідайте ж та підождіть господаря цього дому. Він зараз прийде, тільки улаштує ваших поні.

Гобіти охоче всілися на низьких стільчиках з плетеними сидіннями, а Золотинка заходилася клопотати коло столу; і рухалася вона так легко та спритно, що годі й уявити. Звідкись з–за дому долинув спів; серед нескінченних «там–па–рам, бампа–рам, тинда–тин» можна було уловити:

Бомбадил — молодець, веселун великий.

Синій в нього каптанець, жовті черевики.

— Прекрасна пані! — втрете сказав Фродо по хвилині роздуму. — Можливо, моє запитання здасться тобі безглуздим, але скажи нам, будь ласка: хто такий Том Бомбадил?

Вона зупинилась і відповіла з посмішкою:

— Він — Бомбадил!

Фродо здивовано глянув на неї.

— Він такий, яким ви бачите його, — пояснила Золотинка. — Господар пагорбів, лісів та вод.

— Отже, весь цей дивовижний край належить йому? Ні, ні! — трохи спохмурніла вона і додала тихо, мов для себе: — Це було б занадто важко. Дерева та трави, все, що росте на землі, не належить нікому. Але Том — господар. Ніхто ще не насмілювався завадити йому, коли він гуляє по лісі, плюскотить у воді чи стрибає по схилах під сонцем і місяцем. Він нічого не боїться. Том Бомбадил — господар.

  61