Последние отзывы

  62  

Саме у цю мить двері відхилилися і увійшов Том Бомбадил. Замість капелюха на його густих кучерях лежав тепер вінок з осіннього листя. Він засміявся і, наблизившись до Золотинки, узяв її за руку.

— Ось моя пречудова пані! — сказав він, вклонившись до гобітів. — Золота моя ягідка у зелені та сріблі, з квітами на поясі! Бачу, що стіл вже накритий! Ось вершки, мед і хліб. Бачу ще сир та свіжий салат, тарілки й келихи поряд стоять. Масло, та ягоди, та молоко — чи цього нам досить? Чи вечеря готова?

— Вечеря готова, — сказала Золотинка, — а ось гості — ще ні!

Том поплескав у долоні й вигукнув:

— Даруйте, Тому все балачки, а гості ж втомилися! Гаразд, ідіть–но зі мною, проведу вас, відразу полегшає. Вмийтеся, друзі мої, освіжіть обличчя, скиньте брудну одежину, розчешіть волосся!

Він відкрив двері і провів їх коротким коридором, а потім до кімнати з нахиленою стелею у північному куточку дому. Гладкі кам’яні стіни були вкриті зеленими килимами та жовтими завісками. По підлозі, викладеній плитками, був розсипаний свіжий очерет. Біля стіни рядком лежали чотири м’яких матраци, кожен з купкою ковдр, а напроти, на довгім ослоні, стояли глиняні тази й глечики з холодною та гарячою водою. А ще біля кожної постелі були приготовані зелені пантофлі.

Незабаром, умиті й свіжі, гобіти посідали до столу, по двоє з кожного боку, а на кінцях його сиділи Золотинка та Господар. Трапезували довго та весело. Хоч гості їли, як здатні їсти тільки зголоднілі гобіти, частування не бідніло; їм підливали у келихи звичайну холодну воду, але вона бадьорила як вино та розв’язувала язики. Вони й не помітили, коли вдалися до співу, ніби співати було для них так само просто та звично, як розмовляти.

Нарешті Том з Золотинкою підвелися й спритно прибрали зі столу. Гостей посадили у крісла з ослінчиками для втомлених ніг і звеліли сидіти тихо. У широкому вогнищі жеврів вогонь, кімнату заповнювали приємні пахощі яблуневої деревини. Коли все прибрали, світло загасили, крім одного світильника та пари свічок у кутках камінної полиці. Золотинка зі свічкою у руці підійшла до них і побажала доброї ночі та міцного сну.

— Хай ніщо не бентежить вас, — сказала вона. — Не зважайте на нічний гомін! Не зайде до наших дверей та вікон ніщо, крім місячного сяйва, та зоряного світла, та вітру з гірських верхів. На добраніч!

І вона, оточена мерехтінням і шелестом, вийшла з кімнати, неначе струмінь продзюркотів по прохолодному камінню у нічній тиші.

Том мовчки присів поряд з гобітами, а вони, осоловілі, ніяк не наважувалися задати хоча б одне з багатьох запитань, котрі дошкуляли їм під час вечері.

Нарешті Фродо заговорив:

— О Господарю, скажи: чи ти почув мій поклик, чи ми спіткали тебе випадково?

Том поворушився, неначе розбуджений від приємного сну.

— Що–що? — перепитав він. — Чи почув я тебе? Ні, не чув, бо ж я співав. Не назвав би випадковою таку зустріч, але шукати вас навмисне навіть думки я не мав. Вас очікував, щоправда. Чутка–бо до нас дійшла, що блукаєте ви лісом, стомлені та без доріг. А куди вас занесе, було зрозуміло — всі стежини приведуть вас до Осокорки. Старий сірий осокір — чарівник відомий, і нелегко малюкам опиратись йому. Ну, а Том поспішав у своїй справі, був він дуже зайнятий… — Том опустив голову, немов збираючись заснути, але замість того тихо проспівав:

• Я у тому кінці мав собі заняття,
• Позбирав на ріці водяне латаття,
• Щоби квіти ясні холоди не били,
• Щоб всміхалась мені радість моя мила.
• Кожен раз — лиш пора літу відлітати,
• Я приходжу зібрать водяне латаття.
• Я в краях стрів колись Золотинку милу.
• Там пісні її лились, серце тріпотіло…

Він глянув на гобітів несподівано ясними блакитними очима:

• Щастя маєте, малі, — буду я нескоро
• Там, де сталася у вас сварка з Осокором.
• Він чаклун–дідуган все обплів корінням…
• І коли ще весна забуяє зіллям…
• І кохана моя — зіронька небесна.
• Побіжіть босоніж до ясного плеса.

Тут уже Фродо не втримався й задав запитання, яке особливо займало його:

— Скажи, Господарю, хто такий Старий Осокір? Я про нього нічого раніш не чув.

— Ні–ні, не треба! — разом стрепенулися Пін та Меррі. — Не зараз! Краще вранці!

  62