10 
— Не було там ані гномів, ані дітей. Ми перелічили вбитих, забрали зброю і всю здобич, а потім склали трупи й підпалили, як велить звичай. Бачиш, наше багаття ще димить.
— Вони не гноми і не діти, — втрутився Гімлі. — Вони гобіти.
— Гобіти? — перепитав Еомер. — Існує й таке плем’я? Вперше чую! Дивне ім’я…
— Дивне ім’я дивного народця, — підтвердив Гімлі. — Але ці двоє дорогі нам. У пророкуванні, яке збентежило намісника Мінас–Тіріта, згадуються напіврослики. Так ось — це й є гобіти.
Воїн, що тримав спис Еомера, презирливо розсміявся:
— Напіврослики! Та про них розповідають старі казки, принесені з півночі! Схоже, ми випадково завітали до країни чудес… Чи ми все ж таки стоїмо на твердій землі?
— Це як подивитися, — сказав Арагорн. — Ми, що живемо нині, можемо стати казкою для нащадків. Стій, якщо хочеш, на твердій землі. Тільки на ній теж немало див, хоча ти й проходиш повз них, не помічаючи…
Воїн удав, ніби не почув слів Арагорна. Звертаючись до Еомера, він сердито кинув:
— Навіщо гаяти час на пусті балачки? Нам треба поспішати, веди нас. А цих диваків з їх недоладними байками залишимо тут? Чи зв’язати їх і привезти ярлу?
— Мовчи, Еотайне! — суворо обірвав його Еомер, переходячи на свою рідну мову. — Я повинен поговорити з ними сам. Збирайтеся внизу на стежці. Коли повернусь, рушимо до Ентули.
Бурмочучи незадоволено до себе, Еотайн відійшов і передав наказ. Загін почав спускатися з горба; незабаром Еомер залишився наодинці з трьома Хранителями.
— Твої слова, Арагорне, звучать дивно, хоча я певен, що ти не брешеш. Ми, роханці, самі ніколи не брешемо, але й обдурити нас нелегко. І все ж ти сказав не всю правду. А як я можу, не знаючи твоїх справжніх намірів, зробити вірний вибір?
— Я пішов з Імладриса — ось тобі ще одне легендарне ім’я! — багато тижнів тому, — сказав Арагорн. — Зі мною був Боромир, лицар Мінас–Тіріта. Я збирався супроводжувати сина Денетора до його рідного міста й допомогти їм проти Саурона. Інші мої супутники мали свої наміри, але докладніше розповісти тобі про них я не маю права. Проводирем нашим був Гандальф Сірий.
— Гандальф! — вигукнув Еомер. — Гандальфа Сірого ми знаємо. Повинен тебе застерегти: його ім’я не служитиме надалі ключем до прихильності ярла. Гандальф гостював у нас неодноразово, і кожного разу без запрошення, то тричі на рік, то надовго щезав. І завжди його прибуття провіщало дивовижні події; дехто стверджує, нібито він приносить нещастя. І справді, нещодавно, взимку, щойно він нас залишив, настали нечувані біди. Почалися чвари з Саруманом. Ми ж бо вважали його своїм другом, а Гандальф попереджував, що Ізенгард ретельно готується до війни, а Саруман таємно кує лихо. Гандальф начебто ледве від нього врятувався і просив Теодена допомогти. Ярл не бажав нічого чути, і маг пішов собі, узявши кращого скакуна зі стаєнь ярла, Тінебора — це прямий нащадок коня, що служив Еорлу Юному; той умів розмовляти людською мовою, і Тінебор не гірший — їздити на такому личить лише володарям Рохану. Щоправда, тиждень тому Тінебор повернувся, але гнів ярла ще зріс — кінь здичавів і нікого до себе не підпускає…
— Гандальф вимушений був розстатися з конем далеко на півночі. Та ніколи вже не доведеться старому магу сісти в сідло. Безодня Морії поглинула Гандальфа назавжди…
— Печальна новина, — спохмурнів Еомер. — Печальна для мене і для багатьох, але не для всіх — ти переконаєшся в цьому, коли навідаєшся до двору.
— Ніхто з вас ще цілком не збагнув, який це страшний удар, — сказав Арагорн. — Його наслідки ви відчуєте дуже швидко. Мені ж довелося замінити того, кого неможливо замінити, — вести загін довгим шляхом з Морії. Ми йшли через Лоріен — край, про який тобі варто було б довідатись більше, перш ніж судити. Звідти Великою Рікою ми спустилися до водоспадів Раурос, і там від рук тих самих орків, яких ви нині розгромили, загинув у бою Боромир, син Денетора.
— Що за вісті, Арагорне, одна страшніша за іншу! — гірко вигукнув Еомер. — Без Боромира буде важко і Мінас–Тіріту, і Рохану. Відважний, стійкий був лицар… Він рідко відвідував Рохан, у нього вистачало справ на східних кордонах, але я знав його… Він був схожий скоріше на палких нащадків Еорла, ніж на поважних мужів Гондору. І без сумніву, став би великим правителем, якби дочекався своєї черги і прийняв владу… Чому ж нас не повідомили з Гондору? Чи давно сталося нещастя?
10 
