ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Королевство грез

Очень скучно >>>>>

Влюбленная вдова

Где-то на 15 странице поняла, что это полная хрень, но, с упорством мазохостки продолжала читать "это" аж до 94... >>>>>

Любовная терапия

Не дочитала.... все ждала когда что то начнётся... не понравилось >>>>>

Раз и навсегда

Не понравился. Банально, предсказуемо, просто неинтересно читать - нет изюминки. Не понимаю восторженных отзывов... >>>>>

Легенда о седьмой деве

Очень интересно >>>>>




  7  

Коли заходило сонце, знов зробили зупинку. Було пройдено вже двічі по дванадцять ліг, Західна стіна зникла у далечині. На похмурому небі повис вузький серп молодика, але світив він ледь–ледь, і зорі тонули у хмарах.

— Скільки часу згаяно на сон і відпочинок! — скрушно сказав Леголас. — Орки летять, неначе їх сам Саурон батогом підганяє. Мабуть, вони вже дісталися до узгір’я. А якщо встигнуть заглибитися у ліс…

Гімлі стиснув зуби.

— Отже, маємо безславний кінець усіх трудів та надій…

— Надії, може, й кінець, а ось трудам кінця не видно, — сказав Арагорн. — Не повертатися ж нам! Хоча, правду кажучи, сили мої майже вичерпані. — Він окинув поглядом похмуру місцевість і додав: — Не впізнаю я цієї місцевості. Не вірю ані тиші, ані місяцю в небі. Зорі наче крейдою замазані… Чиясь лиха воля ворожить оркам, а нас оплітає неміччю.

— Я це відчув, тільки–но ми спустилися зі Стіни, — зізнався Леголас. — Отже, джерело цієї сили не позаду, а попереду.

— Саруман! — пробурмотів Арагорн. — І все ж таки він не дочекається, щоб ми завернули назад. Зараз мимохіть затримаємося, але на світанку підемо далі.

Уранці, як і завжди, першим на ногах був Леголас — якщо він взагалі спав тієї ночі.

— Підйом, підйом! — вигукнув він, щоб розбудити сплячих. — Дивні дива чекають на нас за завісою лісу. Чи на біду, чи на щастя — підйом!

Арагорна і Гімлі не треба було довго вмовляти.

З кожним кроком все ясніше вимальовувався новий ланцюжок горбів. Опівдні мандрівники досягли його краю. Зелені круглі лисогори тягнулися один за одним прямо на північ. За ними миль на десять розкинулася річкова заплава; сама річка ховалася у плутанині очерету й рогозу. Біля підніжжя найближчого до півдня горба жорстка трава була витолочена широким колом.

— Тут вони зупинялися, — сказав Слідопит, роздивляючись навкруги. — Передчуття тебе не зрадило, Леголасе: вони пішли звідси тричі по дванадцять годин тому. Учора на заході сонця мали перетнути межу Фангорну.

— Це далеко? — спитав Гімлі.

— Пагорби простягаються миль на вісім, а там від гирла Ентули до лісу приблизно п’ять ліг рівною місцевістю.

— Тоді ходімо, — сказав Гімлі. — Коли ногами лічиш ліги, на серці не так важко…

І все ж таки нескінченна гонитва без надії втомила навіть гнома. Ввечері Гімлі згорбився й ледве ступав на–томленими ногами. Арагорн похмуро мовчав і не відводив очей від сліду. Лише Леголас біг так само легко, ледве торкаючись трави, і пружні стебла за ним одразу ж розпрямлялися; спати він умів на ходу — розум ельфів відпочиває, поринаючи до глибин уяви, хоча люди навряд чи назвали б це сном.

Сонце вже занурювалося у вечірню імлу, коли наблизився останній пагорб — круглий, гладенький, наче облизаний. Друзі видерлися на нього — і застигли, пригнічені: вони стояли однісінькі серед безмежної пустелі, вкритої невисокими горбами, мов хвилями. На північному сході чорним гребенем вп’ялись у свинцеве небо Імлисті гори, а під ними нерівною смугою чорніли ліси.

— Переночуємо тут? — запитав Гімлі смутно. — Холодно стає…

— Північний вітер піднявся, — сказав Арагорн.

— А вранці підніметься східний, — пообіцяв Леголас. — Якщо ви втомилися — відпочинемо. Тільки не журіться! Прийде день, прийде й удача.

— Ми вже тричі зустрічали новий день, а удачі щось не бачили, — буркнув Гімлі.

Вночі їм дошкуляв холод. Арагорн і Гімлі спали неспокійно, і кожного разу, прокидаючись, переконувалися, що Леголас і не збирався лягати. Тихий і задумливий, мов молодий ясень, він стояв на верхівці горба, напівголосно наспівуючи щось своєю мовою, і на чорному небосхилі одна по одній загорялись ясні зорі.

Світанок застав їх вже у дорозі. Хмари розтанули, на чистому холодному небі з’явилося бліде сонце. Східний вітер впорався з туманом. Велика країна лежала перед мандрівниками, сувора і мовчазна.

Плоскогір’я Рохан, те саме, що виднілося здалеку, коли вони пливли Андуїном, тепер замикало рівнину зі сходу. На північному сході потроху виростав ліс Фангорн, до нього лишалося ще ліг десять, а за ним Імлисті гори тонули у сизому серпанку, тільки Метадрас, білий пік, зринав над шаруватими сірими хмарами. Назустріч мандрівникам, підстрибуючи, бігла в обривистих берегах швидка світла Ентула. Слід орків тягнувся уздовж неї до Фангорну. Визначивши подумки можливий напрямок, Арагорн придивився й помітив удалині якусь рухливу смугу, немов летючу тінь хмарки на зеленій траві.

  7