очень нудно 
111 
— Я перервав розмову не тільки через поспіх, — продовжив Фарамир, — хоча Сем Гемджи мав рацію, коли квапив нас. Ми торкнулися суті справи, а вона не така, щоб її обговорювати відкрито при багатьох свідках. Тому я заговорив про брата, полишивши без пояснень прокляття Ісілдура. Ти не був до кінця відвертим, Фродо!
— Я не збрехав тобі, — відгукнувся Фродо.
— Це я розумію… У скрутному становищі ти зумів підібрати точні і розумні слова. Але я здогадався багато про що і без слів. Між тобою і Боромиром не було дружби, принаймні, при розставанні. І ти, і твій супутник таїте якусь образу. Я любив брата і готовий помститися за його загибель, але я знав його добре… Прокляття Ісілдура! Якраз воно і стало яблуком розбрату? Це річ небувалої цінності. Такі часто сварять навіть найвірніших друзів — тому є чимало прикладів у літописах. Я правильно угадав?
— Майже, — сказав Фродо. — Розбрату не було. Сумнівалися тільки, якою дорогою краще рухатися далі від водоспадів.
— Отже, ти сперечався тільки з Боромиром! Брат захотів забрати цю річ до Мінас–Тіріта, чи не так? Яка прикрість: ти останнім говорив з Боромиром, і таємниця заважає тобі пояснити, що робилося в душі брата в передсмертну годину — а мені це так потрібно! Навіть якщо він піддався спокусі, загинув він з честю: його обличчя там, у човні, було прекрасніше, ніж у житті… Вибач, Фродо, мою наполегливість. Я був розпалений боєм, твої відповіді змусили мене опам’ятатися. Намісники зберігають знання, забуті за межами Гондора. Наш рід не походить від Елендила, і все ж таки ми нуменорці: нашим родоначальником був Мардил, якого король Еарнур призначив намісником, ідучи на війну; в останньому поході король пропав, не залишивши нащадків (на ньому скінчився рід Анаріона). З тих пір країною правлять намісники… Коли ми в дитинстві навчалися історії нашої землі і предків, Боромир гнівався, чого батько не назве себе королем. «Скільки століть треба чекати, якщо короля немає?» — запитував він. — «В інших країнах вистачило б і десятка років, — відповів батько. — У Гондорі і десятьох тисяч років буде мало!» Нещасливий Боромир! Як багато говорить цей спогад!
— А все ж таки він поводився з Арагорном з належною повагою, — відповів Фродо.
— Щодо цього сумніву не маю! Якщо брата переконали, як ти пояснював, у правомочності Арагорна, він повинен був його глибоко шанувати. Найважчий іспит залишався у нього попереду: вони не вступили вдвох до Мінас–Тіріта і не суперничали в бою… Але я відволікся. У нас зберігаються книги, сувої і старовинні грамоти, навіть кам’яні плити і таблички з прадавніми письменами? Є й такі знаки, яких нині ніхто вже не розуміє, інші доступні рідко якому мудрецю. Мене мало вчили, але я здатний розібратися хоча би в малій дещиці цих скарбів. Щоб поритися в них, приїжджав до нас Сірий Мандрівник. Вперше я побачив його, коли був ще хлопчиком, і з того часу він гостював у нас ще двічі або тричі.
— Сірий Мандрівник? — перепитав Фродо. — А як його звали?
— Йому подобається, коли ми звемо його по–ельфійськи, Мітрандиром. «У мене стільки імен, скільки я знаю народів, — мовляв він. — Мітрандир для ельфів, Таркон для гномів, Олоріном звали мене в молоді роки на далекому заході, Інкасом на півдні, Гандальфом — на півночі. Тільки на сході я ніколи не бував.
— Гандальф, — зітхнув Фродо. — Я так і думав. Ган–дальф Сірий, наш друг і проводир, загинув у Морії…
— Мітрандир загинув? — вигукнув Фарамир. — Зла доля переслідує нас невідступно! Як могла загинути людина така мудра і могутня? Він творив у нас дивовижні діла! З ним піде в забуття багато нерозкритих таємниць… Але чи ти точно знаєш? Можливо, він просто залишив вас на якийсь час?
— Якби ж то! Я на власні очі бачив, як він впав у безодню…
— Не при ночі згадуючи, — сказав Фарамир. — Виходить, Мітрандир не тільки таємні знання збирав, а й вершив великі справи… Якби він з’явився у Гондорі, коли ми билися над загадкою пророчих снів, то, зрозуміло, все пояснив би, і Боромиру не довелося б залишати нас… А може, Мітрандир нічого б і не сказав, і брату все одно призначено було поїхати? Мітрандир ніколи не відкривав нам ні майбутнього, ні своїх планів. Не знаю, як йому вдалося умовити батька мого, Денетора, і отримати доступ до наших сховищ; я намагався запам’ятати кожне його слово, хоча він рідко промовляв до мене. Його поглинуло вивчення літописів; він цікавився насамперед великою битвою на полях Дагорлада, коли той, чиє ім’я не називають, був скинутий і утворилося Гондорське королівство. Особливо його увагу привертала історія Ісілдура, але ми нічим не могли допомогти: про смерть Ісілдура майже нічого не відомо. — Фарамир стишив голос до шепоту. — Я сам про дещо дізнався і додумав, але нікому секрету не видав: залишаючи Гондор востаннє, Ісілдур забрав з собою якусь річ. Думаю, саме цих відомостей і домагався Мітрандир. Але мені тоді здавалося, що це важливо лише для аматорів історії… Мені й на думку не спало, що йдеться про Прокляття Ісілдура! Відповідно до єдиної легенди, що дійшла до нас, Ісілдур загинув від випадкової стріли, і Мітрандир нічого не уточнив. Я зовсім не уявляю, що це було, але ясно: воно повинно давати велику силу і владу. Якась зброя, винайдена Володарем Тьми? Якщо воно дає перевагу в бою, Боромир, гордий і безстрашний, гарячий і честолюбний, міг побажати його, щоб врятувати Мінас–Тіріт і здобути велику славу… У злощасний день вирушив він у Імладрис! Батько, звичайно, волів би відправити мене, але Боромир вихопився сам — він старший, досвідченіший і не хотів мені поступатися…
111 
