очень нудно 
130 
Від дотику руки Горлума Фродо поворухнувся і скрикнув. Сем відразу очуняв від дрімоти.
— Гов, приятелю! — вигукнув він. — Ти що тут робиш?
— Нічого, нічого, — смиренно відповів Горлум. — Пан добрий!
— Від чого ж ти втікаєш, якщо добрий? Де тебе носило? Втік крадькома і повернувся крадькома, старе ти опудало!
Горлум відсахнувся. Хвилина лагідного роздуму минула.
— Опудало! Опудало! — засичав Горлум. — Гобіти завжди чемненькі! Гей, добрі гобіти! Смеагорл веде їх таємними стежками, допомагає, а йому — «опудало»! Добрі друзі, так–так, моя радість, добрі друзі!
Сему стало соромно, однак довіряти Горлуму він все одно не міг.
— Прошу пробачити, — сказав він. — Ти застав мене сплячим, а я мусив не спати і тому прокинувся трохи не в гуморі. Пан Фродо так втомився, а я… негарно вийшло, зрозумій мене. І все–таки, де ти пропадав?
— Ходив у опудальських справах, — огризнувся Горлум. Очі його так і палахкотіли зеленою злістю.
— Ну, не хочеш казати, то й не треба. Далі все одно разом підемо. До речі, котра година? Ще вчора чи вже сьогодні?
— Сьогодні, — буркнув Горлум. — Коли гобіти заснули, день вже настав. Як нерозумно, як безтурботно! Якби бідне опудало Смеагорл не був напоготові, як завжди …
— Та вгамуйся ти, набридло, — відмахнулся Сем. — Давай будити пана Фродо.
Він схилився над Фродо і шепнув у саме вухо:
— Пане, настав час прокидатися!
Фродо розплющив очі, побачив Сема, сонно посміхнувся:
— Чого так рано, Сем? Адже ще темно!
— Тут завжди темно, — відповів Сем. — Горлум повернувся, пане, і каже, що ранок давно минув. Настав час іти — вирішальний стрибок!
Фродо глибоко зітхнув і підвівся.
— Так, щось вирішимо… Добридень, Смеагорле! Ти знайшов собі поживу? Відпочив?
— Ні те, ні інше, — відрізав Горлум. — Так Смеагорлу і треба, цьому старому опудалу!
Сем озлився, але змовчав.
— Не варто вигадувати собі прізвиська, Смеагорле, — відповів Фродо, — ні жартома, ні всерйоз. Не треба, чуєш?
— Смеагорл прийняв те, чим його обдарували, — процідив крізь зуби Горлум. — Добрий пан Сем, наймудріший з гобітів, сам придумав для Смеагорла прізвисько!
Фродо запитливо глянув на Сема.
— Вирвалося в мене слівце, — зізнався Сем, — як побачив, що він до вас лізе. Але я відразу вибачився, а якщо він і далі цю історію мусолити буде, вибачення назад заберу!
— Забудьмо про це, — сказав Фродо. — Послухай, Смеагорле! Здається, останній відрізок шляху ми можемо відшукати і без тебе. Перевал уже видно, договір ти виконав, і тепер ти вільний. Можеш повернутися до таких місць, де вдосталь їжі і можна спати спокійно, не побоюючись слуг Ворога. Я намагатимуся після повернення сам віддячити тобі за службу, а ні, то мої друзі…
— Ні! — верескнув Горлум. — Ще ні! Гобіти самі не знайдуть… Потрібно ввійти до тунелю. Смеагорл повинен іти з вами далі. Йому не можна спати, не можна, ні. Ще рано…
Розділ 9
ЛАБІРИНТ ШЕЛОБИ
Якщо день і почався, особливої різниці гобіти не помітили: небо лише трохи посіріло. Йшли в звичайному порядку — Горлум попереду, гобіти слідом; доводилося петляти серед незліченних стовпів, зубців і вигадливих фігур, видовбаних вітрами в сухій породі. Тиша навколо стояла, як нерухома болотна вода. Останнє пасмо гірського хребта, сіра гола стіна немов підіймалася назустріч гобітам, заступаючи собою весь світ. Сем раз у раз крутив носом:
— Тьху, ну й смердить! Як на смітнику…
Горлум дав знак зупинитися. У стіні чорніла кругла діра. З неї тхнуло трупним смородом, ще гірше, ніж у гнилій долині Моргула.
— Нам туди, — шепнув Горлум, — вхід отут.
Назви підземелля він і зараз не сказав. А це був Тірах–Унгол, Лабіринт Шелоби…
— Іншого шляху немає, Смеагорле? — запитав Фродо.
— Немає, немає! Потрібно йти туди!
— А чи сам ти ходив? — запитав Сем. — Втім, тобі сморід не загроза!
Горлум блиснув очима.
— Гобіт нам не довіряє, мій дорогессенький, — засичав він. — Не бажає нам вірити. Але Смеагорл усе знессе… Так–так! Він пройшов тут одного разу, наскрізь пройшов гору, ця стежка — єдина!
— А смердить відкіля? — не вгамовувався Сем. — Це знаєш, на що схоже? Тьху, і казати огидно! Схоже на лігвище орків, де сто років не чистили…
— Та що вже там, — сказав Фродо. — Орки, не оркй, йти треба, подітися нікуди…
130 
