Розділ 8

ПІДЙОМ НА КІРІТ–УНГОЛ

Горлум смикав Фродо за полу плаща, сичав від страху і нетерпіння:

— Ходімо, ходімо, — повторював він. — Тут не можна стояти. Хутчіш!

Фродо з зусиллям відвів очі від статуї і пішов за провідником — на схід. Роздоріжжя швидко залишилося позаду. Шлях йшов спершу прямо, потім трохи відхилився на південь і незабаром привів до скелястої гряди — раніш вона мревіла вдалині, тепер згустком пітьми нависала над ними. Зробивши петлю навколо перших відрогів, шлях знову виводив прямо на схід та вгору.

Фродо і Сем рухалися через силу, намагаючись не думати, що чекає попереду. Фродо опустив голову і важко дихав; Перстень знову ожив. Біля Ітіліену він не відчувався, а відразу після Роздоріжжя почало тиснути, щогодини сильніше. Тільки коли підйом став занадто крутим, Фродо підвів голову і, як попереджав Горлум, побачив Фортецю Примар. Він завмер і припав до скосу скелі.

Шлях підіймався довгою ущелиною. Наприкінці його, де сходились клином два хребти, під захистом Похмурих гір височіли стіни і вежі Мінас–Моргула. Небо і земля тонули в пітьмі, а а вежі било світло. Не колишнє голубе світло Мінас–Ітіля, Фортеці Молодого місяця, що колись освітлював сніжно–білі мармурові стіни, долину й ущелину; світло мутне, бліде, мертвотне, як світіння гнилиць на болотах.

Усі вікна фортеці зяяли чорною порожнечею. Світло мерехтіло на верхівці вежі, начебто вона крутилася, мов голова дракона, що шукає здобичі. Мандрівники стояли, не в змозі ворухнутися; вежа притягувала їх. Але Горлум швидко очуняв. Не кажучи ні слова, він смикнув гобітів за плащі і силоміць потяг геть. Ноги їх не слухалися, час ніби зупинився, здавалося, на кожен крок вони витрачали години, а не хвилини…

Повільно дошкандибали вони до білого мосту. Тут дорога, слабко виблискуючи, перетинала потік, що біг на споді ущелини, та, виляючи по схилу, вела до брами фортеці, що чорніла в зовнішньому колі стін. Берега потоку заросли білими квітами; вони теж слабко світилися і були дуже красиві, але чомусь лякали, як буває в кошмарному сні, що спотворює знайомі предмети. Від квітів йшов млосний, солодкий дух тліні; трупним смородом тхнули і земля, і повітря. Міст з’єднував луги красивою дугою; по його кутах стояли фігури людей і тварин, мистецьки вирізьблені, але спотворені, знівечені. Вода під мостом пливла беззвучно, навколо клубочилася крижана пара. Фродо запаморочилося в голові; раптом, начебто його підштовхнули, він зірвався і побіг, простягши руки, безсило мотаючи головою. Сем і Горлум кинулися навздогін. Сему пощастило схопити Фродо за плечі й утримати, коли той спіткнувся на плитах мосту.

— Не туди! Не туди! — сичав Горлум; подих виривався крізь зуби з голосним свистом, і він від жаху впав додолу.

— Зупиніться, пане! — приглушено крикнув Сем на вухо Фродо. — Горлум каже, нам в інший бік, і, як не дивно, діло говорить!

Фродо потер чоло і відвернувся від мертвої твердині. Гниле світло зачаровувало, нестямно кортіло ступити на блискучу стежку і мчати до воріт… Усе ж таки він здолав себе, підвівся і відійшов, хоча Перстень, страшенно обважнівши, раптом стиснув шию своїм ланцюжком. Очі гобіта, коли він відвернувся від вежі, страшенно боліли і на деякий час осліпли.

Горлум так і не ризикнув стати на ноги; плазом він повів їх геть, у темряву. Сем підтримував Фродо, щоб не відставати від провідника. Неподалік від мосту стіну гір перетинала вузька тріщина. По ній кудись нагору вела, стежинка; спочатку вона блищала, як і велика дорога, потім, піднявшись над мертвими луками («отруйні луки Моргула», промайнули в пам’яті Фродо чиїсь давні слова), стемніла і непомітною змійкою поповзла на північний край долини.

Гобіти плентались, чіпляючись один за одного; Горлума бачили, лише коли він обертався, чекаючи на них, його очі горіли жовтим полум’ям — може, то відбивалося страшне світло Моргула, а може, прихована злість спливала від близького житла Примар. Фродо і Сем спинами відчували це і боялися оглядатися; намацували дорогу і брели, брели… Коли піднялися вище, дихати стало легше — сюди не діставали випари отруєного потоку; в головах у них прояснилось, але вони вже так змучилися, начебто всю ніч бігли з вантажем за плечима або гребли проти могутньої течії. На верхівці горбатої скелі довелося зупинитися. Фродо присів на камінь. Тут ущелина загиналася, і стежка вела вузенькім карнизом над стіною, немов зрізаною ножем; далі її поглинала темрява.

  125