очень нудно 
120 
— Дякую і у свою чергу обіцяю зробити все, на що може спромогтися гобіт для відважного лицаря!
— Твоя допомога буде безцінна. А тепер скажи: чи береш під свою руку ось цього Смеагорла?
— Беру, — сказав Фродо.
Сем сумно зітхнув — зовсім не від того, що обмін люб’язностями стомив його; як і всякий гобіт, Сем цінував церемонії. За подібних обставин у Гобітанії в хід пішло б набагато більше слів та уклонів.
— Тоді слухай, — звернувся Фарамир до Горлума. — Над тобою тяжіє смертний вирок, але поки ти йдеш за Фродо, жодна волосина не упаде з твоєї голови, принаймні від наших рук. Але якщо хтось з моїх солдатів зустріне тебе самого, вони здійснять вирок, у межах Гондора чи поза ними. Отже, Фродо узяв тебе провідником. Куди ж ти збираєшся вести його?
Горлум промовчав.
— Я повинен знати, — наполягав Фарамир. — Відповідай, або я передумаю!
Горлум затято мовчав.
— Я відповім, — мовив Фродо. — На мою вимогу він привів мене до Чорної Брами, але здолати її не пощастило.
— У Безіменній Землі немає відкритих шляхів!
— Тому ми вирішили пройти з півдня. Поблизу Мінас–Ітіля нібито є, чи був, чи може бути прохід.
— Нині це Мінас–Моргул, — поправив Фарамир.
— Я точно не запам’ятав, — відповів Фродо. — Начебто є стежка на північному схилі, повз якусь стару фортецю. Вона підіймається до перевалу і веде… веде в долину за горами.
— А назва цієї місцевості тобі відома?
— Ні…
— Вона називається Кіріт–Унгол.
Горлум смикнувся і просичав щось незрозуміле.
— Я назвав правильно? — запитав Фарамир.
— Ні! — верескнув Горлум так, начебто його вкололи. — Так–так, ми чули колись цю назву, але вона нам нічого не говорить! Пан хотів пройти за гори, а іншої дороги немає, зовсім немає!
— Відкіля ти знаєш? Хіба ти дослідив усі межі володінь Тьми? — Фарамир із сумнівом подивився на Горлума і додав: — Забери полоненого, Анборне. Поводься з ним чемно, але очей не спускай. А ти, Смеагорле, не здумай стрибати у водоспад — там скелі гостріші драконячих зубів, пропадеш. Йди і не забудь свою рибу.
Анборн вийшов, підштовхуючи Горлума, бо той пручався. Вхід до ніші закрили фіранкою.
— Мені здається, Фродо, ти поводишся нерозумно, — сказав Фарамир. — Не можна покладатися на цю підлу душу!
— Вона підла не наскрізь, — заперечив Фродо.
— Так чи інакше, зло пустило в ній корені і розростається. Він призведе тебе до загибелі. Залиш його тут. Я обіцяю цілим доставити його до кордонів Гондору, а потім хай іде куди побажає.
— Він сам на це не погодиться. Йому один шлях — за мною. І потім я заприсягався піклуватися про нього. Чи не радиш ти мені порушити клятву?
— Зрозуміло, ні. Та в мене на душі неспокійно. Одна річ самому дотримувати слова, зовсім інша — якщо друг зв’язаний словом собі на лихо! Ну, роби як знаєш. Доведеться тобі терпіти цю поторочу і далі. Але я зовсім не впевнений, що так уже й потрібно йти через Кіріт–Унгол. Судячи з кривлянь твого провідника, він сказав про цей перевал не все, що знав. Не йди через Кіріт–Унгол!
— А куди ж іти? Знову до Чорної Брами? Чому тебе так турбує ця назва?
— До пуття ми нічого не знаємо, — відповів Фарамир. — На схід від тракту гондорці не заходять, з моїх однолітків ніхто навіть не намагався наблизитися до Похмурих Гір. Відомі лише розповіді старожилів та невиразні чутки. Безсумнівно одне: перевал поблизу Мінас–Моргула стережуть лиховісні, нещадні сили. Старі люди та мудреці, що досягли глибин пізнання, бліднуть, почувши ім’я Кіріт–Унгол. Долина Моргула вже давно потрапила під владу злих сил. Навіть коли Ворог перебував у вигнанні, а Ітіліен майже цілком належав нам, звідти вже віяло погрозою. Колись там стояв прекрасний, добре укріплений замок Мінас–Ітіль, брат–близнюк нашої столиці. Але ним заволоділи розбещені, безчесні люди. Ворог упокорив їх і взяв на службу ще при своєму першому підвищенні; коли його було вигнано, вони залишилися без справи і без правителя. Говорять, нібито головували на ними нуменорці, що піддалися злу: Ворог подарував їм Персні Влади, і поступово вони перетворилися на примар, жорстоких і безжальних. Після вигнання Ворога вони оселилися в Мінас–Ітілі, розорили і замок, і долину. Здається, там тільки мертві руїни, одначе там оселився нестримний жах. Саме ці дев’ять вождів–примар потай готували повернення свого володаря, а він допоміг їм повернути колишню силу. Дев’ятка вершників виїхала із страшних воріт, і ми не змогли заступити їм дорогу… Не наближайся до їхньої твердині! Там вічно вартує сторожа, котра не відає сну. Не йди через цей перевал, прошу тебе!
120 
