очень нудно 
41 
— Не один скаче, — сказав Арагорн.
— Зрозуміло, — відізвався Гандальф. — Одного на нас усіх буде замало.
— Троє! — вигукнув Леголас. — Ось і Хасуфель, і мій Арод! А попереду ще один, та який же красивий! Не доводилось мені ще такого бачити!
— Та й не побачиш, — поважно сказав Гандальф. — Це Тінебор, ватажок табунів Рохану. Навіть Теоден, ярл Рохану, не бачив кращого скакуна. Тінебор поспішає на заклик Білого Вершника…
Чудовий кінь вже наближався. Його тіло лисніло, мов срібне, хвіст та грива стелилися за вітром, а біг він так плавно, ніби плив. Два інших коня мчали за ним, не відставаючи. Угледівши Гандальфа, Тінебор зупинився, голосно заіржав та, схиливши шляхетну голову, торкнувся плеча старого мага. Гандальф ласкаво погладив його.
— Далеко звідси до Рівенделлу, друже, — сказав він. — Добре, що ти так швидко прибіг. Віднині ми вже з тобою не розлучатимемось…
Хасуфель та Арод весело покивали головами.
— Нам треба якомога швидве доїхати до Медусельду, до Золотого Двору вашого правителя Теодена, — серйозно сказав Гандальф. — Якщо не заперечуєш, то вирушимо відразу.
Тінебор, згоджуючись, труснув гривою.
— Прошу вас поспішити, — додав Гандальф, звертаючись тепер уже до. трійки коней.
— Хасуфель призначений для Арагорна, Арод для Леголаса, Гімлі я візьму з собою: вважаю, що Тінебор не відмовиться понести нас обох. Тільки поп’ємо води перед дорогою.
— Тепер я все збагнув, — сказав Леголас, спритно скочивши на спину Ародові. — Спочатку наші коні втекли, може, й зі страху, але незабаром зустріли Тінебора та зраділи. Чи ти заздалегідь знав, що він тут?
— Знав, — сказав Гандальф. — Я подумки кликав його та просив поспішити. Вчора він був ще далеко звідси, на півдні. А тепер я сподіваюсь так само швидко дістатись туди знов разом із ним!
Він шепнув щось у вухо Тінебора, і той вирушив з місця швидким галопом, але не надмірним, щоб двоє його родичів могли триматися поряд. Зваживши, де берег річки нижчий, Тінебор перейшов її бродом та попрямував на південь. До самого небокраю вільно гуляв вітер, хвилями ходили трави — ані дороги, ані сліду. Але Тінебор рухався впевнено, без вагання.
— Ми йдемо напрямки до двору Теодена, до Білих Гір, — пояснив Гандальф. — У Східній марці шлях кращий, там прокладений головний тракт, але цей шлях коротший, а будь–яка трясовина чи байраки Тінеборові не перешкодять.
Час минав, година по годині. Степ змінився заплавними лугами. Інколи трава сягала вершникам по коліна, і вони немов пливли по ясно–зеленому морю; інколи серед зелені траплялись ставки, деінде під шурхотливим китицями очерету ховалося підступне трясовиння, але Тінебор безпомилково відшукував твердий ґрунт, а два інших коня йшли за ним слід у слід. Сонце поступово схилялось на захід. Багряна вечірня зоря заграла над обрієм. Далекі гори вкрилися переливчастими червоними відблисками. І хмари диму закрили сонце, немов ховаючись за край землі, воно підпалило степові трави.
— У тому напрямку — Ворота Рохану, — сказав Гандальф. — Точно на захід від нас.
А за Ворітьми починаються володіння Ізенгарда.
— Звідки ж цей дим на півнеба? — спитав Леголас. — Що він віщує?
— Битви та пролиття крові, — суворо відповів Гандальф. — Уперед!..
Розділ 6
ЗОЛОТИЙ ДВІР
Відгоріла вечірня зоря, минули сутінки, настала ніч. Лише опівночі Гандальф дозволив відпочити. Вони спішилися геть виснажені: Гімлі та Леголас одразу ж заснули, навіть Арагорн ліг, один Гандальф гіе стулив очей, не присів; одразу після півночі він підняв друзів, і при холодному світлі місяця вони помчали, наче вдень.
Короткий відпочинок не дуже освіжив гнома, Гімлі куняв і звалився б із коня, якби Гандальф вчасно не струсонув його. Коні втомі не піддавалися. Тенебор мчав попереду, наче срібна тінь.
Ані звуку, ані знаку тривоги не подавав тихий степ. Ранок настав ясний, погожий, вітер з тихим шелестінням пригинав траву під копита коней. Раптом Тенебор зупинився й заіржав. Стомлені вершники підняли голови.
Попереду громадилися гори: сніжні піки, чорні стрімчаки; зелень лугів припливом ударялася об них і розтікалася по вузьких затоках долин, а вдалині ці зелені долини перетинав приземкуватий кряж. Біля гирла найширшої долини височів одинокий горб, його огинала безіменна річка; вранішнє сонце висвічувало її перекати.
41 
