очень нудно 
46 
— Багато чого, — сказав Гандальф. — Перш за все поклич Еомера. Якщо не помиляюся, ти кинув його до в’язниці за наклепом Грима, якого всі, крім тебе, звуть Гадючим Язиком?
— Еомер відмовився мені підкоритися і в моїй оселі погрожував убити Грима!
— Можна любити тебе, не люблячи Гадючого Язика та його отруйної мови, — заперечив Гандальф.
— Тепер я це розумію. Буде по–твоєму! Де Гаман? Він виявився поганим брамником, спробуємо його як гінця. Один злочинець приведе іншого, і я судитиму обох, — сказав Теоден, і хоча голос здавався суворим, очі посміхалися; у цій посмішці розтануло павутиння старечих зморщок.
Гаман помчав виконувати доручення; Гандальф посадив ярла на кам’яну лаву, а сам присів на верхній сходинці. Арагорн з товаришам стояв неподалік.
— Немає часу розповісти тобі все, що ти маєш знати, — сказав Гандальф. — Але, сподіваюсь, невдовзі ми зможемо поговорити детальніше. Перш за все знай, правителю: тобі загрожує небезпека страшніша за кошмари, про які розпатякує Гадючий Язик. Але тепер ти не спиш — ти живеш! Гондор і Рохан не самотні! Сили ворога надмірно великі, але в нас є надія, прихована від ворога… — Тут Гандальф заговорив швидко й тихо, ніхто, крім ярла, не міг нічого почути. Теоден слухав уважно, і очі його розгорялися молодим блиском; він підхопився і повернувся на схід.
— Так, так, — гучно сказав Гандальф, — там ховається найстрашніша загроза, але й надія жевріє саме там. Долі світу тримаються на слабкій волосинці. Але чим більше ми протримаємося, тим жаркіше розгориться надія.
Усі мимоволі повернулися на схід. Там, за розлогими рівнинами, за похмурим валом гір, у володіннях Тіні, пов’язані разом надії й тривоги. Де був у цю хвилину Хранитель Персня? Леголас напружив зір і розрізнив блискітки сонця на дахах Мінас–Тіріта. А там, у далекій далині, ворушилися полум’яні язики — небезпека далека й близька водночас.
Теоден похитав головою, згорбився, наче знесилля ще боролося в ньому з волею Гандальфа, озирнувся на свій прекрасний старий будинок.
— За що мені такі випробування, коли я вже старий і чекаю заслуженого спокою? Шкода відважного Боромира! Молоді гинуть, а дряхлі живуть…
Він безсило опустив зморшкуваті руки на коліна.
— Торкнися руків’я меча — це увіллє силу у твоє ослабле тіло, — сказав Гандальф.
Теоден звично простягнув руку до лівого боку, але меча на його поясі не було.
— Куди ж це Грим подів його? — пробурмотів він.
— Візьми мого! — відгукнувся молодий голос. — Він завжди служив тобі одному!
Двоє винних стояли на сходах: Гаман та Еомер, без кольчуги, з непокритою головою — але з мечем у руці.
— Як це розуміти? — спохмурнів Теоден, і важко було повірити, що якихось півгодини тому стареча неміч прикувала його до крісла.
— Моя провина, правителю, — сказав Гаман. — Невже я через радість помилився?
Мені здалося, що маркграфу Рохану разом з волею слід повернути також зброю…
— А я кладу її до твоїх ніг, — додав Еомер, опускаючись на одне коліно.
Теоден повільно нахилився, і коли пальці його стиснули вороноване руків’я, сили повернулися до старого тіла. Ярл здійняв меча над головою й закрутив його колесом так, що повітря засвистіло, посипалися іскри!
— Прокиньтесь, люди Теодена! Час настав сідлати коней! — грізно проспівав Теоден.
Вартові відгукнулися на давно не чутий бойовий’заклик:
— Веди нас, правителю!
— Серце радіє бачити тебе знову бадьорим! — вигукнув Еомер. — Хто тепер насмілиться заявити, нібито Гандальф приносить біду?
— Візьми свого меча, Еомере, сине моєї сестри, — сказав Теоден. — А ти, Гамане, знайди мій власний. Грим сховав його кудись. І самого Грима теж приведи. А поки що я хотів би почути твої поради, Гандальфе.
— їх суть ти вже зрозумів, якщо вирішив довіряти Еомерові, а не брехуну–запроданцю, переміг тугу, зібрався діяти. Усіх, хто може триматися в сідлі, негайно відправ на захід, як пропонував Еомер. Поки не пізно, треба вийти назустріч Саруманові. Якщо не встигнемо — загинемо, виграємо — візьмемось за наступну справу. Літні люди, жінки й діти хай сховаються в горах. Нехай візьмуть із собою запаси провізії, а майно, хоча б і цінне, залишать — зволікати не можна, мова йде про врятування життя.
— У гірських сховищах усе приготоване, — відповів Теоден. — Я сповіщу народу, щоб збиралися. Але ви — мої гості… Ти мав рацію, Гандальфе, чемність у нас не в пошані: ви їхали всю ніч, наближається полудень, а ви ще не підживилися ані сном, ані їжею! Я звелю підготувати гостям покої, ви пообідаєте й відпочинете.
46 
