очень нудно 
51 
— Правителю! — зніяковів Кеорл. — Ти тут! Вибач, я думав…
— Ти думав, я стирчу у Медусельді, як старий пень під снігом? Так воно й було, але західний вітер допоміг мені стрепенутися, — посміхнувся Теоден. — Дайте йому свіжого коня. І уперед — Еркенбранд чекає на допомогу!
— Вирушай, Теодене, — сказав Гандальф, не зводячи очей з верхів’я Ізени. — Не йди до бродів, не витрачай часу в полі — йди відразу до Хельмового Яру. А я мушу ненадовго відлучитися. Тінебор допоможе мені повернутись якомога скоріше…
Він звернувся до Арагорна, Еомера та всього почту Теодена:
— Бережіть ярла, поки я не повернусь! Заждіть мене біля Хельмових Воріт. До побачення!
Мов стріла, пущена з тугого лука, рвонувся уперед Тінебор, як вітер, пронісся над травою, як тінь, зник з очей. Сніжногривий захропів, став дибки, готовий бігти слідом за старшим, але того тільки птиця могла б зараз наздогнати.
— Як це розуміти? — спитав Гамана один з охоронців Теодена.
— Та ніяк. Гандальф Сірий дуже поспішає, оце й усе, — відповів Гаман. — Він завжди такий: був — і нема.
— Гадючий Язик, мабуть, все пояснив би, — зітхнув охоронець.
— Це поза сумнівами, — відповів Гаман. — Але я краще почекаю, поки Гандальф сам усе пояснить.
— Аби не довелось довго чекати!
Теоден наказав завертати на південь. Настала ніч, але привалу не робили. Гори, ледь помітні в пітьмі, наблизились. За дві чи три милі від Західного Долу починались розлогі луги, а від них збігала вузька ущелина — Хельмів Яр, — там колись переховувався Хельм» герой стародавніх війн. Яр огинав Тризуб, мало–помалу вужчав і кінчався нагромадженням гострих прямовисних скель, куди не досягало денне світло.
Біля входу до Яру від стіни гір відходила гостра коса, а на ній височіли старовинні стіни та башта. Подейкували, нібито їх будували для королів велетні за часів, коли Гондор був у розквіті. Фортеця мала назву Гірський Ріг. Коли на башті грала сурма, луна повертала звуки з Яру, і здавалося, що зараз з таємних печер вийдуть витязі, готові до бою. Разом з Гірським Рогом було збудовано і перемичку впоперек Яру з напівкруглим стоком для струмка. Він біг навколо фортеці, а потім глибоким жолобом стікав на луговину перед зовнішним Хельмовим Валом, а звідти — до Західного Долу. В цій старій фортеці оселився Еркенбранд, правитель Західного Долу, прикордонної марки Рохану. Відчувши, що загроза війни зростає, Еркебранд, навчений досвідом, подбав про те, щоб підновити занепале мурування стін, зміцнити башту, запасти провіант.
Загін Теодена не дійшов ще навіть до лугу перед Валом, коли розвідники здійняли тривогу. В темряві засвистали стріли. Один з розвідників повернувся галопом і доповів, що навколо безчинствують вовки, а від бродів до Хельмового Яру насуваються банди орків та диких горців.
— Багато наших пропало при відступі, а ще більше блукають у степу поодинці.
Ніхто не знає, що з Еркенбрандом. Якщо він живий, йому не уникнути сутички на підході до Хельмового Яру.
— Чи не бачив хто Гандальфа? — спитав Теоден.
— Бачили вершника в білому вбранні, він мов вихор промчався степом. Думали, що це Саруман. Кажуть, що він попрямував до Ізенгарда. Бачили також Гадючого Язика — він в товаристві орків поспішав туди ж.
— Не заздрю йому, якщо Гандальф його наздожене, — сказав Теоден. — Ось обидва радники мене й залишили, і старий, і новий… Нічого не поробиш — підемо до Валу. Навіть якщо Еркенбранда там нема, будемо чекати Гандальфа, як договорено. Чи відомо, які сили ворога?
— Чималенькі, — відповів розвідник. — Щоправда, коли біжиш з поля бою, ворог в очах двоїться, але я розпитував людей не з боязких; у ворога, без сумніву, сил набагато більше, ніж у нас.
— Тим паче треба поспішити, — сказав Еомер. — Якщо між нами та Рогом вже стоїть ворог, прийдеться пробиватися з боєм. У Хельмовім Яру є таємні сховища — сотні людей помістяться, а звідти потайні ходи ведуть до гір.
— Не варто покладатися на потайні ходи, — сказав ярл. — Саруман тут з давніх–давен має досить шпигунів. Фортеця — це інша справа.
Арагорн і Леголас разом з Еомером виїхали у передову охорону. Вони просувались усе повільніше — дорога почала круто забиратися на передгір’я. Раз у раз зустрічали невеличкі ватаги орків, але ті, побачивши роханців, розбігались так швидко, що не вдавалось ані наздогнати, ані взяти у полон.
— На жаль, тепер нам уже не пощастить проскочити несподівано, — зауважив Еомер.
51 
