очень нудно 
56 
— Піду, — відповів Арагорн.
Від ярла він повернувся на стіну, обійшов пости, розставив воїнів так, щоб прикрити найнебезпечніші місця. Його супроводжував Леголас. Добре слово, ясний погляд — і світлішало на душі у втомлених та виснажених людей. Стіна Гірського Рогу здригалась від безперервних вибухів. Вже ніхто не лічив, скільки разів обрубували чіпкі гаки, скільки скинули драбин, скільки тіл у чорних плащах звалилось до вируючого струмка.
На майданчику малої башти над воротами Арагорн зупинився, не остерігаючись ворожих стріл. Небо на сході вже почало світліти. Арагорн здійняв руку догори долонею вперед, на знак того, що хоче говорити. Орки відізвались радісним гомоном.
— Спустися до нас! Спустися! Ми — доблесні Урук–Хаї! Бажаєш з нами побесідувати, то спускайся! Прихопи також свого хазяїна, а не то ми самі вас викуримо — і оком не змигнеш!
— Як правитель захоче, так і вчинить, — голосно відповів Арагорн.
— Навіщо ж ти прийшов? Винюхувати та видивлятись? Чи хочеш нас перелічити? Множ на десять! Ми — Урук–Хаї! В нас кожен вартий десяти! На що ти чекаєш?
— На світанок.
— Він вам не поможе! — реготали орки. — Ми — доблесні Урук–Хаї, б’ємось і вдень, і вночі, і в гарну погоду, і в бурю!
— Ніхто не знає, що день принесе, — незворушно сказав Арагорн. — А якби ви знали, то поспішили б забратися геть звідси, поки живі–здорові.
— Досить! Злазь! — волали орки. — Набридло слухати! Що ти ще скажеш?
— Дещо додам. Не бувало ще такого, щоб Гірський Ріг здався ворогові. Відступіть, якщо не хочете пропасти всі до ноги. Ви не знаєте ще, що вам загрожує. Я — знаю…
Він стояв один на один зі збіговиськом ворогів, над напівзруйнованими ворітьми, але стільки було в ньому сили та гідності, що багатьом з Темнолицих стало неспокійно. Вони принишкли та почали збентежено вдивлятися в гори та небо. Але орки голосно сміялися. Град каміння та стріл посипався на башту. Арагорн поглянув на схід, знизав плечима і стрибнув у двір. В ту ж мить гримнув вибух, спалахнув вогонь, і надбрамне укріплення, де щойно стояв дунадан, лягло купою уламків. Орки з вищанням пішли в атаку і недочули спочатку тихий шум унизу, у долині — немов вітер прошелестів. Але шум розростався, міцнів — і вибухнув бурею жаху та подиву. Орки під стінами зупинились, прислухались.
І тоді над Гірським Рогом несподівано й потужно загримів великий ріг Хельма Молота. Орки затремтіли, дехто попадав на землю, затискуючи вуха волохатими пальцями. З глибини Яру відізвались відголоски, вони множились, немов на кожній вершині стояли герольди й передавали сигнал.
— Хельм! Хельм! — закричали роханці. — Старий Хельм Молот іде на допомогу Теодену!
Вартові на стінах, завмираючи від радісного очікування, дивились на двір. Там Теоден сідав на Сніжногривого. Зброєносець подав йому золочений щит та довгий спис. Праворуч від нього стояв Арагорн, нащадок Еленділа, а за ними щільним строєм — воїни з роду Еорлингів. Небо світлішало. Ніч відходила. Коні нетерпляче переступали ногами.
— Вперед, плем’я Еорла!
Вони врізались у гущавину очманілих ворогів, пронеслись крізь розбиті ворота і далі, до струмка; як вихор хилить траву, так хилились вбиті під ноги їхнім коням. З Яру луною долетів гуркіт другої сутички. У фортеці не залишилось нікого. А роги все грали, і їх дзвінкі голоси вітер здіймав над кручами гір.
Ярла ніхто не міг зупинити. І ватажки, і дрібнота ніби самі натикались на мечі й списи; волаючи від жаху, вони затерпли у дивному заціпенінні — з народженням дня страх народився в їхніх чорних душах. А те, що діялось у долині перед валом, відібрало в них останні сили.
Так Теоден, син Тенгіла, пробив собі шлях до самого Валу. Тут він дав знак зупинитися. Вже зовсім розвиднілось; сонце виривалось з–за гір і золотило щити й шоломи. Роханці з подивом озирались навкруги: вони не впізнавали місцевості, ще вчора знайомої: там, де зеленів трав’яний килим на косогорах, тепер виріс ліс — нескінченні ряди величезних дерев, що переплелися гіллям. Їхнє коріння ховалося у пишній траві. Від цього чарівного лісу до Валу було лише півмилі. І на цьому тісному п’ятачку метушились захоплені зненацька самовпевнені війська Сарумана. Вони скупчились тут, мов рій чорних мух, і гинули, мов мухи — неприступні схили не дозволяли втекти на схід, грізні вершники чекали на Валу, грізний ліс — на лузі.
На передгірні горби виїхали сурмачі, заграли новий сигнал, і перед Валом з’явився вершник на сяючому коні, в білих, як сніг, шатах; за ним високий, міцної статури воїн у червоному панцирі вів по десять у ряд тисячу піхотинців з арбалетами.
56 
