ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Жажда золота

Неплохое приключение, сами персонажи и тема. Кровожадность отрицательного героя была страшноватая. Не понравились... >>>>>

Женщина на заказ

Мрачноватая книга..наверное, из-за таких ужасных смертей и ужасных людишек. Сюжет, вроде, и приключенческий,... >>>>>

Жестокий и нежный

Конечно, из области фантастики такие знакомства. Герои неплохие, но невозможно упрямые. Хоть, и читается легко,... >>>>>

Обрученная во сне

очень нудно >>>>>

Королевство грез

Очень скучно >>>>>




  55  

— А все ж таки я сподіваюсь, що світанок допоможе, — повторив Арагорн. — Чи не кажуть у вас: поки не згинаються захисники, фортеця стоїть?

Еомер обернувся, щоб відповісти, і тут у стані супротивника торжествуюче заграли сурми. Земля глухо задудніла, здригнулась, з–під стіни вилетіло полум’я. Коли уламки впали і розвіялась хмара диму, відкрився величезний пролом. Води струмка ринули у пролом, а назустріч їм побігла чорна ріка ворожого війська.

— Недогляділи! — стиснувши кулаки, вигукнув Арагорн. — Поки ми теревеніли, вони підвели підкоп і запалили Саруманів вогонь!

Усі кинулись до пролому. Пізно! Сотня драбин лягла на зубці парапету. Чорні хвилі нахлинули і зверху, і знизу; роханців потіснили. Їхній шлях був позначений трупами — ворожими, але й їхніми власними; огризаючись, чіпляючись за кожну п’ядь, одні відходили до печер, інші прорубались до фортеці.

Арагорн затримався на першому східці сходів, що вели з Яру до хвіртки; грізний Андріл стримував навалу ворогів, поки воїни, що встигли добігти до східців, не досягли хвіртки. Дещо вище над Арагорном зупинився Леголас; усі стріли він знову витратив, залишилась остання, і він, випроставшись, чекав, готовий пронизати першого, хто насмілиться напасти на Арагорна.

— Хто живий, усі вже за стінами, Елессаре! — окликнув він. — Йди і ти!

Смертельна втома долала Арагорна, і на середині східців він спіткнувся. Орки заревли й кинулись на нього. Перший впав зі стрілою Леголаса у горлі, але решта, перескочивши через того, помчали далі. Тоді зі стіни скинули величезний камінь, і він накрив усіх орків разом. Арагорн добіг до хвіртки і замкнув її за собою.

— Погано просуваються наші справи, друже мій, — сказав він, стираючи піт з чола.

— А все ж таки не безнадійно, доки ти з нами, — посміхнувся Леголас. — А куди подівся Гімлі?

— Я бачив його в Яру, а потім нас розкидало в різні боки.

Леголас спохмурнів. Арагорн поклав руку йому на плече.

— Гімлі сильний, спритний, верткий. Зайде до печер, ось побачиш. Там він буде в безпеці, не те що ми тут. Йому там, в підземеллі, напевне сподобається.

— Постараюсь утішитись хоч цим, — сказав Леголас, труснувши головою. — А я ж хотів йому видати рахунок на тридцять шість голів…

— Ну, він тебе мимохідь перевершить. У житті не бачив кращого майстра рубати сокирою, ніж наш гном!

Леголас утер рукою чоло, пригладив розкуйовджене волосся.

— Гаразд, піду пошукати собі стріл. Хоч би скінчилась швидше ця ніч! Цілиться буде зручніше…

Арагорн обійшов фортецю, поговорив з людьми. Еомера ніде не було.

— Він збирав людей, щоб заступити прохід углиб Яру, — згадав один лучник. — З ним були Гамлинг та гном, я хотів до них пробитись, але не зміг. Він що, досі не повернувся?

Арагорн перейшов внутрішнє подвір’я та піднявся крученими сходами до верхніх кімнат башти. Там він знайшов Теодена. Ярл стояв біля вікна, стиснувши руки за спиною.

— Що скажеш, дунадане? — спитав він, не обертаючись.

— Ворог захопив перемичку.

— Де Еомер?

— Його нема, правителю, але багато людей відступило до печер, і Еомер, здається, був з ними. В ущелинах він міг затримати ворога…

— Добре, — кинув Теоден. — Там і запаси більші, і повітря краще. Там можна довго оборонятися…

— Орки користуються винаходами Сарумана. Вони мають вогонь, що трощить каміння.

Коли б не це, вони перемички не взяли б. А що як розламати скелі біля входу до печер? Ну, подивимось. Зараз треба подумати, як самим до ранку прожити.

— Задушно мені в цій мишоловці, — сказав Теоден. — От сісти б у сідло та поїхати в поле…

— Тут ти, принаймні, під захистом найкращої фортеці Рохану, — заперечив Арагорн.

— Тут можна надіятись на успіх більше, ніж в Едорасі чи навіть у фортах Дунхаррану.

— Так було раніш, — похмуро відповів Теоден. — Але світ міняється. Що вважали неприступним колись, нині може розсипатись від одного поштовху. Ніяка сила не встоїть перед злом, що розперезалось. Зізнаюсь тобі: я починаю жалкувати, що прийшов сюди. І поради Гандальфа вже не здаються мені незаперечними…

— Не спіши засуджувати Гандальфа! Не принижуйся до підозри.

— Я не хочу скінчити свої дні, мов борсук, зацькований у норі! — обурився Теоден.

— Сніжногривий, Хасуфель та коні почту залишились тут, у фортеці. На світанку я звелю заграти у Хельмів Ріг, зберу всіх та вийду за стіни. Чи підеш зі мною, Арагорне, сине Арахорна?

  55