очень нудно 
49 
— Усе може бути, — пообіцяв Теоден.
Ярл підвівся з–за столу. Еовіна піднесла йому келих з вином.
— Фер Теоден таль! — сказала вона. — Прийми цю чашу, Теодене, і випий у добру годину. Вирушай із щастям та повернися з удачею!
Теоден зробив кілька ковтків, повернув келих Еовіні, і вона по черзі піднесла вино всім гостям. Перед Арагорном вона зупинилася і сяючими очима подивилася йому в обличчя. Арагорн відповів їй посмішкою; коли він брав келих, їхні руки торкнулися, і він відчув, як Еовіна затремтіла.
— За твоє здоров’я, Арагорне, сине Арахорна! — сказала вона.
— За твоє здоров’я, краса Рохану! — відповів він, але обличчя його потемніло й посмішка зникла.
Келих спорожнів, ярл залишив трапезну. На терасі Золотого двора його чекали воїни, глашатаї, старійшини і вожді, які зібралися з міста та слобід.
— Слухайте всі уважно! — звернувся до них Теоден. — Я йду на війну і можу там накласти головою. Мій єдиний син, Теодред, загинув у бою. Інших дітей в мене немає. Тому називаю своїм спадкоємцем Еомера, сина моєї сестри. Якщо ж ми обидва не повернемося, оберіть собі правителя самі. Зараз, однак, я повинен комусь із вас доручити турботу про тих, хто залишається. Хто візьме це на себе?
Ніхто не відгукнувся.
— Добре, тоді назвіть, кого б ви хотіли бачити моїм намісником? Кому найбільше довіряє народ?
— Еорлінгам, — сказав Гаман.
— Еомер потрібний у поході, та й не погодиться він залишитися. А втім, він останній у нашому роді.
— Чому ж? — заперечив Гаман. — В нього є сестра, Еовіна, дочка Еомунда. Душа її безстрашна й шляхетна, усі її люблять. Нехай вона править за твоєї відсутності, правителю!
— Хай буде так, — сказав Теоден. — Хай глашатаї повідомлять народу, що їх поведе Еовіна!
Ярл сів на лавку прибрамників, Еовіна опустилася перед ним на коліна й прийняла з його рук меч та кольчугу.
— Бажаю тобі удачі, дочко моєї сестри, — сказав Теоден. — У лиху годину розстаємося ми, але, може бути, ще доведеться разом повернутися до Золотого Двору. У Дунхаррані можна витримати тривалу осаду, а якщо ми будемо розбиті, туди прийдуть усі, хто уціліє.
— Не кажи так, правителю, — сказала Еовіна. — Кожен день мені здасться роком, поки ти не повернешся…
Але, кажучи ці слова, вона дивилася на Арагорна, який стояв поруч.
— Ярл повернеться, — сказав він. — Не бійся. Не на заході, а на сході вирішиться доля.
Йдучи, Арагорн озирнувся. Еовіна стояла біля дверей збезлюднілого палацу, спираючись на меч; вона вже надягла кольчугу і здаля здавалася постаттю з чистого срібла.
Гімлі йшов у парі з Леголасом, несучи на плечі сокиру.
— Нарешті почалося, — радів він. — Чого це люди не можуть взятися до справи, не переказавши спочатку купу слів? У мене сокира аж горить у руках. Роханці, напевне, не підведуть, але ж мені як бути? Не трястися ж, як торба, на сідлі Гандальфа!
— Найбезпечніше місце, — зазаначив Леголас. — Бо Гандальф дозволить тобі зійти, коли справа дійде до рукопашної. Чи Тінебор сам здогадається, що сокира для вершника — не краща зброя.
— А гном — взагалі не вершник, — виправив Гімлі. — Я хочу рубати голови оркам, а не людям!
І він укотре перевірив пальцем, чи добре нагострено сокиру.
Роханська рать уже зібралася за воротами Едораса. Старі, молоді, усі верхи — більше тисячі чоловік. Списи стирчали густо, як молодий підлісок. Воїни дружно, весело зустріли Теодена. Ярлу підвели коня на ім’я Сніжногривий, зброєносець подав поводи Арагорну й Леголасу. Гімлі, дуже занепокоєний, спідлоба спостерігав за зборами, але тут до нього підійшов Еомер, ведучи свого жеребця:
— Чому похмурий, сине Глоїна? На жаль, на обіцяні уроки чемності під твоїм керівництвом часу не вистачило. Відкладемо нашу суперечку? Обіцяю не казати нічого про володарку Золотого Лісу.
— Хай так і буде, сине Еомунда, на деякий час я забуду про твою помилку. Але якщо колись ти побачиш Галадріель на власні очі і не згодишся, що вона найпрекрасніша з живих істот світу, тоді кінець нашій приязні навіки!
— Домовились, — сказав Еомер. — А коли ти мені насправді вибачив, чи не згодишся, на знак примирення, розділити зі мною сідло? Гандальф поїде на чолі загону, але мій Сокіл не відмовиться нести тебе, аби ти не заперечував.
— Дякую, Еомере, — відповів задоволений Гімлі. — Я охоче поїду з тобою, а якщо Леголас також буде поряд з нами, то кращого і бажати нічого!
49 
