очень нудно 
92 
Праворуч, ліворуч і прямо перед ними, скільки око вхопить, розстелялося в мутному напівсвітлі круте, заросле оситнягом баговиння. Над чорними, смердючими затонами нависали густі шари випарів. Далеко, дуже далеко, майже точно на півдні, ледве витикалися гори Мордо–ру, немов свинцеві хмари над передгрозовим морем.
Тепер гобіти цілком залежали від Горлума. Вони не знали і не могли знати, що вийшли на північному краї боліт, а головна їхня частина тягнеться далеко за обрій… Якби вони знали карту, то могли б, витративши дещо більше часу, завернути на схід і по міцному Грунту дістатися до безплідної рівнини Дагорладу, Поля Битви, де колись відбулася велика битва у передгір’ях Мордору. Звичайно, сховатися там було б ніде, до того ж там пролягав улюблений шлях орків та інших ворожих найманців. Навіть ельфійські плащі не допомогли б грбітам на полях Дагорладу…
— Куди далі, Смеагорле? — запитав Фродо. — Нам потрібно лізти до цієї помийної ями?
— Зовсім ні, — відповів Горлум. — Якщо бажаєте скоріше стати перед Володарем, є дуже зручна дорога, — він тикнув кощавим пальцем на схід, — там його слуги чекають гостей і негайно доставляють до нього. Так–так. Його Око не дрімає. Колись давно Око нагледіло там, на дорозі, Смеагорла… — Горлум здригнувся. — Але відтоді Смеагорл часу не гаяв, так–так, мої ноги, очі й ніс дечого варті. Тепер я знаю інші шляхи. Довгі та незручні, зате там нас ніхто не помітить. Йдіть за Смеагорлом. Він поведе вас крізь туман, приємний густий туман. Йдіть обережно за Смеагорлом — можливо, і сховаєтесь від Ока!
Вже зовсім розвиднілося, вітер так і не піднявся, випари стіною стояли над болотами. Жоден промінь сонця не пробився крізь низькі хмари, і Горлум квапив, щоб не втрачати ні хвилини. Відпочивши трохи, вони вступили в глухе царство випарів та туманів, втративши з виду і ті гори, що вже здолали, і ті, що очікували ще попереду. Йшли вервечкою — перший Горлум, за ним Сем і Фродо.
Чогось Фродо відчував нестерпну втому; хоча йшли повільно, він раз у раз відставав. Місцевість виявилася зовсім не такою одноманітною, як здавалася здаля. Подорожнім відкрилась напрочуд складна мережа вирв, купин, грузлих драговин і стоячих вод. Гостре око і спритна нога могли намацати тверду опору в цій плутанині, а Горлум, безперечно, володів і тим, і іншим. Він безупинно крутився, нюхав, притоптував і гарчав собі під ніс, а іноді, здійнявши руку, зупиняв гобітів і йшов уперед на чотирьох, пробуючи Грунт руками чи притискаючи вухо.
Монотонна зневіра, безнадійна монотонність навіки оселилися в цьому забутому краю. Вогка, застигла зима не збиралася йти звідсіля. Тільки зеленіла ряска на поверхні каламутних калюж. Зів’яла трава і сухі гниючі стебла стирчали з туману жалюгідними пам’ятками давно забутого літа.
Близько полудня трохи прояснилося — туман розтанув і піднявся вище. Високо над цими згубними місцями, за сніжно–білими кучугурами хмар пливло золоте сонце, але знизу виднілися лише брудні сірі викрути, і світло, просочуючись крізь хмари, було позбавлене і барв, і тепла. Одначе Горлум жахався і скиглив навіть від такої невиразної згадки про денне світило. Він попросив перепочинку, і вони присіли на купі бурих тогорічних стебел. Ледве чутно шурхотіли сірі султанчики очерету і тверде листя осоки.
— Хоч би пташку сюди яку–небудь! — поскаржився Сем.
— Так, пташка б не завадила, — облизуючись, погодився Горлум. — Пташка — це добре… Тільки їх тут немає. Є вужі, гадюки, жаби. Багато зовсім неїстівних штучок. А пташок — ні, нема, — закінчив він жалібно.
Сем подивився на нього з огидою.
Минув уже третій день подорожі з Горлумом. Відпочивати було ніколи — зупинялися лише для того, щоб Горлум вибрав дорогу. Темрява застала їх вже в самім серці Згубних Боліт. Йти їм ставало дедалі важче, болота не кінчалися, гобіти брели ними зігнувшись, повторюючи точнісінько кожен рух провідника. Земля стала зовсім вологою, калюжі зливалися в озерця, вода плюскотіла під ногами, чорна й важка, і усе важче було вишукувати тверду землю та не провалюватися в бруд, що чвакає на кожному кроці. Істоти важчі, ніж ці троє, напевно не пройшли б через цю трясовину.
Ніч видалася темна; повітря начебто перетворилось на чорнильний холодець, прилипало до легень і заважало дихати. Коли з’явилися сині вогники, Сем протер очі — напевно, привиділося від втоми. Спершу він помітив краєм ока один такий вогник — мигнуло вдалині і згасло. Потім зажевріли інші, подібні до полум’я невидимих свічок; раз у раз вони розліталися на різні боки, немов якісь невидимки струшували їх зі свого одягу. Ні Фродо, ні Горлум їх начебто не помічали. На Сема напала страшенна нетерплячка.
92 
