122 
— Вони зрубали святкове дерево! — скрикнув Сем.
Усі подивилися туди, де колись був розкинутий намет і Більбо оголосив свою прощальну промову. Мертвий обдертий стовбур лежав на сухій землі. І ця остання крапля переповнила чашу гіркоти. Сем розплакався.
Йому відповіло глузливе хихотіння, з–за огорожі млина радісно щирив зуби засмальцьований гобіт з чорними від бруду руками:
— Що, Семчику, не до смаку тобі видовище, га? Ти завжди був нюня! Хіба ти не поплив на кораблі, як колись любив розпатякувати? Плавав би собі по морях! Ми тут трудимося тепер в поті чола.
— Бачу, — витираючи сльози, відповів Сем. — Так запрацювався, що й умитися забув, а лупати очима з–за тину час знайшовся! У нас з тобою старі рахунки, краще не додавай, бо невідомо, чи вистачить тобі власної шкіри, щоб розрахуватися!
Тод Піскоман плюнув через тин.
— Боявся я тебе! Ти мене і пальцем не посмієш торкнути, я — друг Губернатора! Тільки пискни, він тебе не пальцем торкне!
— Не марнуй часу на цього дурня, Семе, — сказав Фродо. — Сподіваюся, мало хто з гобітів подурнішав так, як оцей. Це було б сумніше за все!
— Ти, Піскомане, нечупара й нечема, — сказав Меррі. — І до того ж потрапив прямо пальцем у небо. Ми саме зібралися видворяти твого Губернатора. А банда його вже розбита вщент.
Тод здивовано витріщив очі: він тільки зараз помітив збройний почет на мосту. Піскоман метнувся за двері млина, вискочив з ріжком у руці і засурмив, надуваючись від натуги.
— Побережи щоки, — засміявся Меррі, — моя пісня краща!
Він підніс до вуст свій срібний ріг, заграв, і відразу з усіх нір, землянок і занедбаних будиночків Гобітону йому відгукнулися гобіти. Вони вибігали на дорогу, кричали «ура!», радісно плескали в долоні, танцювали — і приєднувалися до загону, що йшов очищати Кручу.
Трохи нижче вершини пагорба народ зупинився. Фродо з товаришами пішов далі і ступив, нарешті, за огорожу колись рідної оселі. Сад був забудований клунями, вони стояли впритул і застили світ. Усюди купи сміття і покидьків. Двері облупилися, шнур від дзвоника обірваний, дзвоник не дзвонив. Вони взялися стукати, їм ніхто не відповідав. Тоді вони натиснули — і двері одхилилися. Друзі увійшли. У будинку смерділо затхлістю, усюди розгардіяш і бруд. Схоже, що там давно вже ніхто не жив.
— Куди ж цей негідник Лотто подівся? — здивувався Меррі.
Вони обшукали всі кімнати і комори, але не знайшли нікого, крім пацюків та мишей.
— Може, покличемо народ, хай обшукають двір? — запропонував Пін.
— Тут гірше, ніж у Мордорі, — промурмотів Сем. — Так, набагато гірше! Рідний будинок, пам’ять споганили…
— Це теж Мордор, — сказав Фродо. — Одна з чорних справ Мордрру. Саруман старався на його користь, навіть коли вважав, що йде до власної мети. Так само і всі ті, хто дозволив Саруману себе зачарувати, і Лотто — не виняток…
Серце Меррі защеміло від туги та відрази.
— Ходімо на повітря! — попросив він. — Знав би я, що тут діється, запхнув би свій кисет Саруманові аж у саму горлянку!
— Неодмінно! Однак ти цього не зробив, завдяки чому я можу сьогодні вітати тебе — тут!
На порозі стояв Саруман, ситий і задоволений. Очі його зловтішно блищали. Фродо раптом усе зрозумів.
— Шаркі[2]! — крикнув він.
Саруман голосно розреготався.
— А, ти чув моє прізвисько? Так мене називали піддані ще в Ізенгарді — думаю, з любові до мене1. Ти, звичайно, не розраховував зустрітися зі мною у власному будинку?
— Авжеж. Але мав би передбачити! Жалюгідна, дріб’язкова злість… Гандальф попереджав, що на це в тебе ще вистачить сил!
— Цілком, — пирхнув Саруман. — Я здатний і на більші підступи. Мені хотілося сміятися, коли ви удавали з себе шляхетних панів, плентаючись у хвості в ельфів. Такі пихаті, такі задоволені собою! Ви збиралися гуляючи розійтись по домівках і провести залишок своїх днів у затишку і спокої? Одна річ вигнати Сарумана, зруйнувати його дім, інша річ — ваші нори! Адже вами опікується сам Гандальф! — Саруман знову розреготався. — Ви його ще не розкусили! Коли знаряддя відслужило своє, він його спокійно відкидає. А ви так липнули до нього, зволікали, поїхали кружним шляхом! «Ну, якщо вони такі дурні, — подумав я, — провчу ж їх гарненько! Око за око!» І я провчив би вас ще краще, аби мав трохи більше часу. Але я й так встиг чимало, ви могли вже переконатися. Вам життя не вистачить, щоб усе облаштувати. Мені це надзвичайно приємно, це почасти втішає мене!
122 
