очень нудно 
17 
— Допомоги взяти ніде, це вірно. Це означає, що я мушу йти сам. І лише один шлях крізь гори дозволяє вчасно вийти до узбережжя: Стежина Мерців.
— Яка мила назва! — посміхнувся Гімлі. — Роханцям, як я помітив, вона зовсім не до вподоби. Кажуть, нібито живим ходити цією стежкою не варто? Ба навіть якщо пройдемо, що важать три неповні дюжини проти всієї армії Мордору?
— Живі не ступали на Стежину з тієї пори, як тут оселилися роханці, — підтвердив Арагорн. — Але спадкоємець Ісілдура у разі потреби може використати її — якщо насмілиться. Елронд Мудрий через своїх синів нагадав мені про старе пророцтво.
— Що за пророцтво? — спитав Леголас.
— Ось слова Мальбета–віщуна з часів Арведуї, останнього короля Форносту:
- Тінь неосяжна лежить у світі,
- Крила темрява тягне на захід,
- Вежа двигтить: наближається доля
- Аж до могил правителів давніх.
- Мертві повстали: година надходить
- Тих, що присягу свою зламали.
- З пороху встануть при брилі Ерег,
- Рогу дзвінкого зачувши поклик.
- Чий буде ріг той?
- Хто їх покличе
- З сірої пітьми, народ забутий?
- Пращуру його вони присягали.
- З півночі прийде услід за бідою
- Той, хто заклятий поріг переступить.
- Той, хто пройде Стежиною Мертвих.
— Безсумнівно, вельми темною стежкою, — зітхнув Гімлі, — але ж не темнішою за цей вірш!
— Якщо спроможешся зрозуміти, — сказав Арагорн, — тоді я прошу тебе поїхати зі мною. Якби не потреба, я і сам не мав би ніякого бажання туди завертати. Тому нікого не змушую, бо там на нас чекають тяжкі зусилля й жахи, а можливо, й що–небудь гірше.
— Я піду за тобою, хоч би куди ця стежка вела.
— Я теж піду, — сказав Леголас. — Мерців боятися? Це дурниці.
— Сподіваймося, що забутий народ не забув, як користуватися зброєю, — зауважив Гімлі, — інакше нема чого й турбувати його.
— Це ми з’ясуємо, якщо дістанемося до Заповітного Каменя, — сказав Арагорн. — Заради власного спокою вони мусять вступити в бій, чого вони не зробили свого часу. Ерег — це великий чорний камінь, привезений, як кажуть, Ісіддуром зі старого Нуменору. Він стоїть на пагорбі, під ним вождь Гірського князівства заприсягнувся в дружбі Ісілдуру в перші роки існування Гондору. Але коли Саурон повернувся і його міць відродилась, Ісіддур закликав союзників дотримати клятву, а ті відмовились — у Темні Роки вони перейшли на бік Саурона. Тоді Ісілдур сказав їхньому ватажкові: «Ти будеш останнім вождем! Ім’ям Валар, могутнішим, ніж твій Чорний Володар, накладаю закляття на тебе й твоє плем’я: не знати вам спокою, доки не дотримаєте слова. Адже ця війна триватиме довгі віки, і колись вас знову покличуть!» Зрадники втекли від гніву Ісілдура і не насмілилися відкрито стати на бік Саурона. Вони сховалися в горах і більше не спілкувалися з іншими людьми, поступово вироджуючись на безплідних пагорбах. Жах Несплячих Мерців тяжіє над пагорбом Ерег і над тими місцями, де ховався цей народ. Але нам доведеться пройти їхніми шляхами, оскільки ніхто з живих не може допомогти мені…
Арагорн підвівся.
— Підемо, друзі! — вигукнув він, видобувши меч з піхов. Легендарний клинок виблиснув у напівтемряві зали. — Йдемо до брили Ерег! Я ступаю на Стежину Мерців — за мною, хто готовий супроводжувати мене!
Замість відповіді Леголас та Гімлі піднялися й пішли за Арагорном. Дунадани чекали на лузі, стримані і спокійні, опустивши каптури на обличчя. Хальвард підніс до вуст великий ріг, і бойовий сигнал Слідопитів пролунав по Хельмовому Яру. Вершники торкнулися повіддя і помчали вниз луками; роханці дивилися їм услід зі стін замку та з валу із захопленням і смутком.
Отже, поки Теоден вів свою дружину обхідними стежками, загін Арагорна, мов вихор, пролетів по рівнинах і вже наступного дня опівдні прибув до Едорасу; після недовгого відпочинку вони вирушили далі й увечері досягли Дунхаррану.
Еовіна вийшла зустрічати їх; мужні дунадани і прекрасні сини Елрондові сподобались їй, але від Арагорна вона просто не відходила. За вечерею вони сиділи поруч: він розповів їй про все, що трапилось після того, як вона простилася з Теоденом, — до цього часу Еовіна не мала інших відомостей, окрім стислих повідомлень гінців. Слухаючи про битву при Гірському Розі, про знищення орків, про подвиги Теодена та його дружини, вона посміхалась, і очі її сяяли.
17 
