очень нудно 
32 
— Але… — почав був Пін.
— Що? Запитуй — сьогодні можна.
— Але Горлум! Горлум за провідника у Фродо і Сема! Обраний ними шлях лякає і тебе, і Фарамира — чому?
— Цього я тобі нині не скажу. Але я давно передчував, що Фродо повинен зіткнутися з Горлумом. На щастя чи на лихо. Про Кіріт–Унгол я говорити не хочу. Та це жалюгідне створіння ще й здатне зрадити… Але подітися нікуди. Часто зрадник сам себе губить і проти волі служить добру. Буває, все буває. На добраніч, Перегріне!
Ранком місто прокинулося в сірій півімлі: замість світання настало смеркання. Бадьорість, що ожила було з поверненням Фарамира, згасла. Крилаті Примари не з’являлися, але городяни кілька разів чули, долинали з високості приглушені крики, від яких болісно стискалися серця сильних, а слабкі відкрито стогнали і плакали. Фарамир знову залишив столицю. «Відпочити не дають капітану, — перешіптувалися люди. — Намісник занадто багато жадає від молодшого сина, удвічі навантажує після загибелі старшого». І усі поглядали на північ: де ж роханська кіннота?
Фарамир виїхав не зі своєї волі. Намісник умів нав’язувати свою думку Раді, і в ці дні менш, ніж будь–коли, схильний був прислухатися до чужих думок. Рано–вранці він скликав Раду, і всі радники погодилися, що з такими незначними силами ніяких дій до приходу роханців починати не слід, а потрібно розставити воїнів по стінах і чекати.
— Проте, — казав Денетор, — не можна легковажно залишати форпости і стіну Раммас–Ехор, зведену тяжкою працею. Ворог повинен дорого заплатити за переправу через Андуїн. Він не може переправитися всією силою ні на півночі, де драговини захищають Кайр–Андрос, ні на півдні, в Лебенніні: там Ріка вже занадто широка. Виходить, ворог піде на Осгіліат, як і минулого разу, коли Боромиру пощастило перетнути їм дорогу.
— То була тільки спроба, — нагадав Фарамир. — Тепер, якщо навіть втрати ворога будуть удесятеро більші за наші, це його не втримає. Йому не так страшно втратити цілу армію, як нам — одну роту. А вартові на далеких ділянках будуть відрізані, коли вороже військо прорветься до Пеленнору.
— А що буде з Кайр–Андросом? — запитав Імраель, правитель Дол–Амроту. — Його потрібно неодмінно утримати, якщо ми бажаємо захистити Осгіліат. Не можна забувати про ліве крило. Роханці можуть і не з’явитися. Фарамир повідомив, які величезні сили зібралися за Чорною Брамою. Не одна рать вийде звідтіля, і не в одному місці спробують вони подолати Ріку.
— На війні завжди ризикують, — заперечив Денетор. — Гарнізон Кайр–Андросу збільшити ми не можемо. Але берег Ріки і Пеленнор я не віддам без бою, якщо знайдеться воєначальник, здатний виконати наказ свого володаря!
Радники перезирнулися. Фарамир подивився прямо в обличчя Денетора:
— Я не стану супроти твоєї волі, батьку. Якщо доля взяла в нас Боромира, я піду куди скажеш і зроблю все, що зможу — замість нього. Чи правильно я тебе зрозумів?
— Так, — відповів Денетор.
— Тоді прощавай, батьку. Якщо повернуся, ти, мабуть, будеш ласкавіше ставитись до мене…
— Залежить від того, з чим повернешся. Ти будеш потрібен тут не тільки для військових завдань.
Останнім, хто розмовляв з Фарамиром перед його від’їздом на схід, був Гандальф.
— Не лізь у пазурі смерті, — попросив він. — Навіть у тяжкій сердечній скруті. Батько любить тебе, Фарамире, і доостанньої миті зберігатиме цю любов. Йди з миром!
По годині Фарамир залишив Мінас–Тіріт із купкою добровольців — захисників міста, яких йому можна було виділити; стоячи на стінах, люди марно намагалися зрозуміти, що діється в півмороці на руїнах Осгіліату. Інші з надією поглядали на північ, підраховуючи, скільки ліг відокремлює Гондор від Рохану.
— Чи Теоден прибуде? Він не забув про стародавній союз? — раз по раз запитували Гандальфа.
— Прибуде, — відповідав маг. — Навіть якщо спізниться. Не забувайте: Червону стрілу він міг одержати в кращому разі два дні тому, а від Едорасу шлях неблизький…
Вночі дочекалися звісток. З берега Андуїну примчав вершник і повідомив, що з Мінас–Моргулу до бродів Осгіліату рухається військо; до нього приєдналися полки відомих своєю жорстокістю харадримів.
— Веде їх сам Вождь Дев’ятки, — сказав гонець, — і його ім’я наводить жах на усе по берегах Ріки.
Цими невеселими словами закінчився третій день Перегріна Тука в Мінас–Тіріті. Мало хто спав тієї ночі. Усі розуміли: надії на порятунок незначні, і навіть Фарамиру не втримати бродів на Андуїні.
32 
