очень нудно 
57 
— Але ж це означає, що тобі слід частіше братися за люльку, — сказав Арагорн, — і згадувати Теодена. Це була людина обов’язку і честі, доброго серця і твердої волі. Тому він і зумів вирватися з тенет Тьми. Ти служив йому недовго, але пам’ять про нього повинен зберегти до кінця своїх днів.
— Ну що ж, — посміхнувся Меррі, — якщо Блукач по–стачатиме мені усе необхідне, я буду попихкувати люлькою і згадувати старого ярла. В мене ще залишалося чимало тютюну із Саруманових запасів, та не знаю, куди в цій метушні поділися мої речі.
— Ти глибоко помиляєшся, пане мій, якщо вважаєш, ніби я здолав гори і пройшов рівнини, прокладаючи собі дорогу мечем, тільки для того, щоб постачати куривом вайлуватого гобіта, що посіяв десь своє майно, — мовив Арагорн. — Або торба знайдеться, або доведеться тобі потурбувати брата–аптекаря. Він тобі повідомить, що нічого не знає про властивості згаданого зілля, зате він знає, що в народі воно зветься люльковим листям, по–науковому галеном, а мовою різних племен так–то і так. Він розважить твої вуха стародавнім прислів’ям, зміст якого йому невідомий, а потім з великим жалем визнає, що такого зілля в них не запасають. Доведеться тобі втішатися міркуваннями над порівняльною історією мов Середзем’я. Я ж з тобою прощаюся. Я не спав у ліжку після від’їзду з Дунхаррану, до того ж з учорашнього вечора в мене не було в роті ані ріски.
Меррі винувато погладив його по руці:
— А я тебе затримав! Йди, будь ласка, відпочивай. З тієї найпершої ночі в Барбариса ми тобі завдаємо сам клопіт! Але так уже гобіти влаштовані: серце хвилюється, а язик меле якісь дрібниці. Ми чомусь боїмося сказати занадто багато… і якщо жарт не допомагають, нам не вистачає слів.
— Я вас непогано знаю, — відповів Арагорн, — інакше не платив би вам, як кажуть, тими ж грішми. Хай живе Гобітанія і гобітанські звичаї!
Він поцілував Меррі і вийшов разом з Гандальфом.
— Кого можна порівняти з Арагорном? — захоплено мовив Пін. — Тільки Гандальфа. Вони начебто трохи схожі, еге ж? Слухай, роззяво, але ж торбинка твоя ось вона, під ліжком! Ти ж ніс її за спиною, коли ми зустрілися! Блукач, мабуть, її відразу побачив… До того ж у мене є свій невеличкий пакуночок тютюну. Отже, можеш не заощаджувати. Подумати тільки: тютюн з Південної чверті! Набивай люльку. Я збігаю по щось їстівне, а потім, нарешті, побалакаємо досхочу. Чорт його бери!
Не можемо ми, Туки і Брендібоки, довго жити на висотах духу!
— Це точно, — погодився Меррі. — Принаймні, я не вмію. Але все ж таки ці висоти, мабуть, досяжні, якщо ми любимо те, до чого серце саме від народження тягнеться. З чогось потрібно починати, а корені в Гобітанії глибоко сидять. Є ще й інші вершини і глибини. А не було б їх, жоден гобіт не міг би жити на втіху. Дуже добре, що ми довідалися дещо про ці речі. Ну, а тепер дай мені мій ки–сетик і люльку з торби — якщо не поламалася…
Арагорн і Гандальф з’явилися до Старшого Цілителя і порадили потримати Фарамира і Еовіну в ліжку подовше і доглядати старанно.
— Еовіна буде пориватися до бою, але їй не можна цього дозволити ще щонайменше днів десять.
— А Фарамир повинен довідатись про загибель батька, — сказав Гандальф. — Але казати всю правду відразу не треба, нехай він не знає про передсмертне божевілля Денетора, доки цілком не одужає. Попередьте очевидців, Берегонда і напіврослика Піна, щоб не наплели чогось передчасно.
— А що робити з другим напівросликом, котрий хворіє? — запитав Старший Цілитель.
— Скоріше за все, завтра він захоче ненадовго піднятися з ліжка, — сказав Арагорн. — Нехай прогуляється з Піном по саду. Вони близькі друзі.
— Дивне плем’я! — зауважив Старший, хитаючи головою. — їх і назгул не бере!
Біля воріт Дому Цілителів юрбилися люди, які чекали на Арагорна. Ледь він устиг повечеряти, як його обступили прохачі: вилікувати родича чи друга, пораненого смертоносною Тінню. Арагорн покликав на допомогу синів Елронда, і вони втрьох допізна ходили з будинку в будинок. По всьому місту уже впевнено говорили: «Король тут, король повернувся!» Його відразу прозвали Ельфійським Самоцвітом, за зеленим каменем Галадріелі, що він носив на грудях; так народ дав йому те саме ім’я, яким колись нарекли його ще при народженні.
Коли сили Арагорна, нарешті, зовсім вичерпались, він нишком вибрався з міста, загорнувшись у плащ, щоб поспати у своєму наметі хоч кілька годин до світанку. Ранком над Білою Вежею підняли стяг Дол–Амроту — білий корабель, немов лебідь на синій хвилі, і городяни, поглядаючи на нього, запитували себе: чи не наснилося їм, насправді, повернення короля?
57 
