очень нудно 
52 
— Де ярл і де Еовіна?
Його затрусило, він осів на чийсь поріг і знову розридався.
— Їх понесли нагору, до Цитаделі, — пояснив Пін. — А ти, схоже, заснув на ходу і десь завернув не туди. Коли помітили, що тебе нема, Гандальф послав мене шукати, і ось… Ох, бідолаха! Як же я давно тебе не бачив! Ти жахливо втомився, правда? Тоді не буду тобі заважати балаканиною, скажи тільки — ти не поранений?
— Здається, ні. Тільки знаєш, Піне, як я штрикнув цього… чорного… так у мене правиця й оніміла. А меч згорів, мов тріска.
Пін занепокоївся.
— Знаєш, пішли–но хутчіш до Гандальфа. Шкода, що я тебе понести не зможу, бо ти ж ледве ноги тягнеш! Треба було і тебе відразу на ноші… але вибачимо людей: стільки усього звалилося на них відразу, тут вже не до гобітів…
— Непомітність і корисною буває, — зауважив Меррі. — Той, чорний, мене теж не помітив. Ні, про це поки що не буду… Допоможи, Піне. У мене в очах темно, і рука мов крижана…
— Обіприся об мене, Меррі, голубчику, і підемо. Потихеньку, потрошку, тут недалечко.
Меррі зробив кілька кроків і зупинився.
— Ти мене поховаєш? — раптом запитав він. — Як треба, по–нашому?
— Що ти верзеш! — обурився Пін бадьоро, хоча серце в нього так і стислося. — Ми ж ідемо до Дому Цілителів!
Вони вийшли з провулка під стіною четвертого кола на головну вулицю і крок за кроком стали підніматися до Цитаделі. Меррі хитало, він бурмотів щось, немов крізь сон. «Так ми і за сто років не дійдемо, — подумав Пін. — Невже ніхто не допоможе? Адже я його, бідолаху, ні на хвилинку залишити не можу!»
Їм пощастило: незабаром повз них щодуху пробіг хлопчисько, і Пін упізнав Бергіля, сина Берегонда.
— Гей, Бергілю! — гукнув Пін. — Куди поспішаєш? Радий тебе бачити живого і здорового.
— Я став у лікарів за посильного. Мені затримуватися не можна!
— І не треба. Ти тільки скажи лікарям: у мене тут гобіт, по–вашому періан, потерпілий у бою. Сам він до них не дістанеться. А якщо побачиш Мітрандіра, скажи і йому!
Бергіль кивнув і помчавея далі.
— Ну, тепер розумніше присісти і почекати, — сказав Пін. Він посадив Меррі на краю бруківки, на сонечку, присів поруч, поклав голову хворого собі на коліна й обережно обмацав його руки. Правиця і справді була важка і холодна, мов крига.
Незабаром з–за рогу з’явився Гандальф, він схилився до Mepjpi, погладив по голові, потім узяв на руки.
— Йому б треба влаштувати урочистий в’їзд, — пробурмотів маг. — Бачиш, друже, якби Елронд не згодився і ви не пішли з нами, було б набагато гірше… — Він зітхнув і додав буркотливо: — Новий клопіт на мою голову, але ж долю битви ще не вирішено!
Тепер усі троє — Фарамир, Еовіна і Меррі — лежали в Домі Цілителів, на зручних постелях, оточені турботою і спокоєм. Щоправда, колишнє мистецтво лікування призабули в Мінас–Тіріті, але ще вміли лікувати від усіх поранень і хвороб, які зустрічалися в Гондорі та на узбережжі. Тільки проти старості не було засобу, і нинішні гондорці жили лишень трохи довше інших народів, а щасливців, котрим в розквіті сил перевалило за сотню, можна було на пальцях перерахувати. Останніми роками з’явилася ще моргульська пошесть. Вражала вона людей, що потрапляли на очі назгулам. Цілителі виявилися неспроможні лікувати цю хворобу. Нещасні поступово занурювалися в непробудний сон, втрачали мову, потім тіла їхні ставали немов крижані, і наставала смерть. Лікарі і Доглядальниці Дому Цілителів підозрювали, що саме ця жахлива напасть вразила і напіврослика, і Красу Рохану. До полудня вони ще могли говорити, шепотіли щось (доглядальниці старанно прислухалися, сподіваючись зрозуміти суть хвороби), але незабаром замовкли, глибоко заснули, а коли сонце схилилося на захід, сіра тінь лягла на їхні обличчя. Фарамира, навпаки, спалювала страшна гарячка. Гандальф переходив від хворого до хворого, доглядальниці переказували йому слово в слово все почуте. Так тягся цей день у Домі Цілителів, доки на полях Пеленнору кипіла велика битва, повна дивних несподіванок і мінливої удачі. Нарешті рожеве західне світло проникло крізь високі вікна, оманливо розрум’янивши мертвотно–сірі обличчя хворих. Дивлячись на Фарамира, старша з доглядальниць, Іорет, мовила, плачучи:
— І такого красеня ми повинні втратити! Де ж королі колишніх часів? У старовинних книгах говориться: «Рука короля зціляє». За цією ознакою навіть можна відрізнити справжніх королів…
52 
