очень нудно 
49 
Маг спішився і велів Тінебору йти до стайні:
— Нам обом зараз слід бути там, на полі, але мені потрібно затриматися. Йди і з’явись, щойно я покличу.
Вони пройшли у хвіртку і помчалися по Рат–Дінену. Колони і статуї замигтіли обабіч, немов оживаючи. Раптом мертву тишу порушив лемент і дзенькіт зброї — шум, якого з дня заснування міста не чули в цьому священному місці. Гандальф і Пін побігли до склепу Намісників; крізь світлу сутінь уже вирізалися обриси його круглого купола.
— Стійте! — крикнув Гандальф. — Зупиніться, божевільні!
Відбувалося неймовірне: слуги Денетора, з мечами і смолоскипами, насідали на одну–єдину людину в чорно–білому одязі, а та, стоячи на ґанку, не пускала їх у склеп. Двоє вже лежали на східцях, заплямувавши кров’ю заповітну землю, інші обсипали Берегонда прокльонами, обзиваючи його і вилупком, і зрадником, і бунтівником. Зсередини було чутно голос Денетора:
— Скоріше! Скоріше! Робіть, що я велю! Убийте зрадника або приведіть до мене, я сам покінчу з ним!
Двері, які Берегонд притискав лівою рукою, відчинилися, і з’явився Денетор, гордовитий і грізний, з мечем, занесеним для удару. Очі його гарячково блищали. Одним стрибком Гандальф перескочив на Ганок; люди відсахнулися, затуляючи очі, — маг промайнув, як сліпуча біла блискавка. Він здійняв руку, і відразу пальці Денетора роз–тиснулися, і меч із глухим стукотом упав на білі плити.
— Що відбувається, Денеторе? — спитав Гандальф. — Дім Померлих — не для живих. Чому твої слуги вбивають один одного серед гробниць, коли внизу вирує остання битва? Невже Ворог дістався і сюди, на Вулицю Мовчання?
— З яких це пір правитель Гондору повинен звітувати перед тобою? Хто позбавить мене права наказувати власним слугам?
— Ніхто, звичайно. Але ніхто не примусить також твоїх людей виконувати божевільні, безрозсудні накази. Де твій син Фарамир?
— Він тут, під склепінням родової могили. Він горить, він уже горить. Його тіло на багатті. Незабаром ми всі також згоримо. Захід гине. Я хочу залишити цей світ у полум’ї, бо воно очищає все. Нехай нічого не залишиться, крім попелу і диму, що розвіються за вітром!
Зрозумівши, що старий намісник у нестямі, побоюючись, чи не здійснив він уже свій шалений задум, Гандальф відштовхнув Денетора і увірвався до склепу. Денетор теж увійшов і став біля мармурового ложа, де лежав Фарамир, змучений гарячкою, але живий. Навколо саркофага громадилися сухі гілки, облиті олією; олією був просочений також і одяг Фарамира, і ковдра. Багаття було готове. Гандальф, вміть перестрибнув купу дров, підхопивши пораненого, зіскочив на підлогу і кинувся бігцем до виходу. Величезна сила таїлася під старечою оболонкою мага! Фарамир застогнав і невиразно вимовив ім’я батька. Денетор, немов прокинувшись, закричав:
— Куди ти несеш його? Він кличе мене!
— Тобі не можна зараз підходити до нього, — відповів Гандальф. — Фарамир на межі смерті, але його, можливо, ще вдасться врятувати. Твоє місце — на полі бою, під стінами твого міста. В душі ти й сам це розумієш.
— Фарамир не прокинеться, — вперто відповів Денетор, — боротися даремно. Навіщо ж жити далі? Чому б нам не вмерти разом?
— Нікому не дано призначати годину своєї смерті. Лише язичеські вожді Темних Років самі кінчали з життям, осліплені гординею і розпачем, вбиваючи заодно і своїх рідних, щоб легше було звести рахунки зі світом…
Гандальф виніс Фарамира на Ганок й уклав на ту саму постіль, на якій його принесли. Денетор йшов за магом, але на порозі затримався і з тугою подивився в обличчя сина. Усі завмерли, побачивши неприховані муки Намісника.
— Ходімо з нами, Денеторе, — тихо покликав Гандальф. — Ми обоє потрібні зараз. Ти ще багато встигнеш зробити…
Несподівано Денетор вибухнув сміхом. Зарозуміло розпрямившись, він повернувся до зали, схопив із саркофага подушку, що була в нього під головою, і, стоячи в дверях, зірвав з неї наволочку. В руках у Денетора залишилась темна, матово полискуюча куля. Денетор підняв її високо над головою, і куля стала повільно наливатися багряним полум’ям. Червоні відблиски впали на втомлене обличчя Намісника, підкреслюючи тінями загострені риси, очі його знову горіли.
— Гординя і розпач? — гукнув він. — Ти думав, правитель Білої Вежі сліпий? Ні, очі мої бачили більше за твої, дурню у сірому плащі! Твої надії зростило неуцтво. Йди, спробуй лікувати мертвих. Йди, борися! Даремна праця і жалюгідні намагання! На якийсь день ти, може, і переможеш. Але ти не знаєш сили Чорного Замку! До нас простягнувся поки що тільки один палець ворожої руки. Весь схід під його владою, і усі вони підуть на нас. Оманливий вітер жене по Андуїну чорні кораблі. Захід гине. Усі, хто не бажає стати рабами, повинен розпрощатися з життям!
49 
