очень нудно 
44 
— Опиратися? Мені? Дурень! Жоден чоловік, навіть найвідважніший воїн не в змозі мені перешкодити!
Меррі почув щось несподіване: презирливий сміх. Арнхельм сміявся, і в його чистому голосі дзвеніла криця:
— Могутній назгуле! Невже не розпізнав? Я не чоловік! Я — Еовіна, донька Еомунда. Ти заважаєш мені підійти до мого ярла і названого батька. Забирайся геть, будь ти хоч двічі безсмертний. Живий ти чи примара, мій меч простромить тебе, якщо торкнешся Теодена!
Крилата тварина закаркала, але служник Персня нічого не відповів. Подив і цікавість допомогли гобіту здолати страх. Він розплющив очі. За два кроки від нього сиділо крилате чудовисько, а на ньому, чорною тінню, вождь назгулів. Трохи ліворуч, обличчям до нього, стояла та, кого в поході називали Арнхельмом. Шолом уже не вкривав її волосся, і воно золотою хвилею лежало на плечах. Сірі очі дивилися суворо і гнівно, а по щоках котилися чорні від кіптяви сльози. В руках вона тримала меч і щит, затуляючись ним від пекучого погляду примари.
Меррі відразу згадалося обличчя, на яке він звернув увагу ще при від’їзді з Дунхаррану, — обличчя юного витязя, що йде на смерть. Співчуття заворушилося в душі гобіта і розбудило нарешті неспішну, властиву його народові мужність. Меррі стис кулаки. Він не міг допустити, щоб ця прекрасна, сумна дівчина загинула. Принаймні, він не допустить, щоб вона загинула сама і без захисту! Назгул не дивився в його бік, і все ж Меррі поповз, боячись дихнути і привернути до себе страшний погляд убивці. Хоча навряд чи назгул, розлючений опором дівчини, помітив би гобіта, жалюгідного черв’ячка в траві.
Він швидко відкинув вагання. Гобіт ледь не знепритомнів — таким страшенним смородом тхнуло від чудовиська, коли воно розправило крила, злетіло в повітря і зверху кинулося на Еовіну з пронизливим вереском, цілячи в неї пазурами і дзьобом.
Еовіна, Краса Рохану, гнучка і міцна, як нуменорський клинок, занесла меч і вдарила сильно і влучно. Витягнута шия чудовиська надломилася, зі стукотом покотилася голова. Еовіна відскочила, щоб не потрапити під важкий тулуб, що, розчепіривши крила, покотився в траву. Випадковий промінь сонця упав на обличчя Краси Еорлінгів, і волосся її заблищало в ранковому світлі. Але вже підвівся, вивільнившись зі збруї вбитого літуна, Чорний Вершник, моторошний, величезний, і з криком, сповненим такої ненависті, що сам звук його отруював душу, заніс тяжку булаву і вдарив. Щит Еовіни розколовся, рука безсило впала. Дочка Еомунда опустилася на коліна. Назгул схилився над нею, очі його жевріли багряним вогнем. Він ще раз підняв булаву, щоб добити жертву.
Але раптом він захитався і засичав від болю, удар не потрапив куди треба, булава зарилася в землю. Це Меррі, зайшовши з тилу, замахнувся своїм мечем–кинджалом і, проколовши плащ, вразив не закрите кольчугою місце під коліном ворога.
— Еовіно! Еовіно! — волав Меррі, сам себе не чуючи.
Еовіна через силу підвелася і, зібравши решту сил, прорізала мечем повітря між плащем і короною, над навислими могутніми плечима. Меч спалахнув, розсипався іскрами і розлетівся вщент. З брязкотом покотилася корона. Еовіна впала на тіло ворога. О диво! Плащ і кольчуга прикривали порожнечу. Вони валялися в траві, ці чорні ганчірки, а в небі над полем пролунав лемент, що перейшов у протяжливий стогін і полетів з вітром, затихаючи, завмираючи, поки не замовк назавжди.
Меррі стояв посеред поля, покритого трупами, мружачи очі, як розбуджена сова, — сльози текли ручаями. Крізь слізну імлу він бачив прекрасну голову Еовіни; дівчина нерухомо лежала поруч з Теоденом. Сніжногривий, здригаючись в агонії, сповз з тіла мимоволі убитого ним хазяїна. Меррі підійшов, підняв руку ярла, щоб поцілувати на прощання; Теоден розплющив очі.
Він був притомним, і голос його звучав спокійно, хоча і слабко:
— Прощавай, відважний гобіте. Тіло моє роздавлене, я відходжу до пращурів. Але в їхньому шляхетному колі мені не буде соромно. Я здолав Чорного Змія. Похмурий ранок змінився сонячним днем.
Меррі гірко плакав і нічого відповісти не міг.
— Вибач мені, володарю, — вимовив він нарешті, — я тебе не послухався і не зумів допомогти, і нічого не можу віддати, крім сліз…
Старий ласкаво посміхнувся:
— Не журися. Я тебе прощаю. Навіщо непокоїти щире серце? Живи довго і щасливо, якщо настане мир. А як станеш розпалювати люльку вечорами біля каміна, згадуй мене. Адже я так і не навчився в тебе курити…
44 
