Последние отзывы

  67  

Посланець Мордору більше не сміявся. Подив та злість спотворили його обличчя; він нагадував хижака, що отримав удар палаючою гілкою по морді, коли пазурами вже схопив здобич. Здригаючись від люті, тремтячими вустами він кинув незрозумілий, довгий прокльон; слова застрявали в нього в горлянці. Потім він заглянув у суворі, повні гніву очі товаришів Гандальфа, і страх переміг у ньому злість. З криком він відскочив, підхопився на свого жеребця і чвалом помчав до Кіріт–Горгору. Чорні солдати поспішили за ним. Але перш ніж повернутися, вони засурмили, подаючи умовний сигнал. Посол ще не сховався за воротами, коли Саурон зачинив приготовлену пастку.

Загуркотіли барабани, здійнялися язики полум’я. Льохи підземних казарм разом розчинилися. З них посипалися озброєні солдати, як зерно з розірваного лантуха.

Арагорн з товаришами повернулися до війська, супроводжувані диким вереском орків. Хмарою піднялась курява з–під ніг захованого в тіні Горілих Гір засадного полку східних варварів. Незліченні банди орків зібралися на схилах обабіч Мораннону. Ополчення Гондору опинилося в кільці: ворожих військ було щонайменше вдесятеро більше. Саурон вчепився в принаду сталевими щелепами.

Небагато часу залишилося у Арагорна на приготування. Він пійнявся на пагорб разом з Гандальфом і зупинився під прапором Білого Дерева і Семи Зірок, розгорнутим для останнього бою. На другому пагорбі стояли прапори Рохану і Дол–Амроту:

Білий Кінь і Срібний Лебідь. Підніжжя пагорбів оточили стіною воїни зі щитами і списами. Прямо навпроти Чорних Воріт, звідкіля очікували найстрашнішого натиску, стали Елладан і Ерлоїр, ліворуч від них — дунадани, праворуч — витязі Дол–Амроту і найкращі з воїнів Мінас–Тіріта. Подув сильний вітер, заграли сурми, засвистіли стріли; сонце, близьке до зеніту, затягло димом, і воно світило багряно, немов затухаючи. У мороці, що густішав щохвилини, з’явилися назгули, і над горами розлігся їхній розтинаючий душу, убивчий крик.

Пін онімів від жаху, почувши, як Гандальф відкидає умови ворога, прирікаючи Фродо на смерть, але стримався і став у першому ряду, поруч з Берегондом і людьми Дол–Амроту. Тепер, коли все з’ясувалося, він бажав скоріше покінчити з обридлим життям.

— Який жаль, що Меррі тут немає! — мимоволі вирвалося у нього. Супротивник наближався, обривки думок кружляли в голові. — Я починаю розуміти бідолаху Денетора. Коли вже усе одно кінець, могли б хоч померти разом. Ну, Меррі далеко звідси. Будемо сподіватися, що йому більше пощастить. А я, нехай там що, продам своє життя якомога дорожче!

Він вийняв меч, помилувався складним переливом червоних і золотих візерунків на лезі; округлі знаки нуме–норського письма сяяли, як нові, на пружній сталі. «Його кували для цієї години, — подумав Пін. — Якби вдалося дістати цього гада на чорному коні, я б майже зрівнявся славою з Брендібоком. Ну, кого–небудь з цієї підлої зграї я все–таки вражу. Ех, невже ніколи мені більше не бачити чистого неба і молодої трави!»

У цю хвилину перша хвиля атаки накотилася на живий ланцюг біля підніжжя пагорба. Орки, не зумівши здолати болото, зупинилися і здаля почали метати стріли. Їх обігнали тролі з Горгороту. Вищі за два людських зрости, покриті чи коростою, чи то лускатими латами, вони прикривалися круглими щитами, а у вузлуватих лапах несли важкі молоти. Скиглячи на бігу, мов скажені вовки, без вагання стрибнули вони в болото і, скиглячи, посувалися вперед. Ось уже їхні молоти впали, зминаючи шоломи і трощачи черепи, ламаючи щити і руки; поруч з Піном похитнувся і впав Берегонд. Величезний троль, ватажок, нагнувся над ним і простягнув жадібні лапи, готуючись, за своїм мерзенним звичаєм, перегризти горло поваленому. Тоді Пін, забувши про все на світі, замахнувся мечем. Покрите рунами вістря пробило луску і розрізало черево троля. Бризнула чорна кров. Велетень упав як підрубаний, ховаючи під собою Піна.

Пін застогнав, світло згасло, мерзенний сморід перехопив подих; він непритомнів, він падав у чорну безодню.

«От і кінець», — шепнула йому остання думка, що вислизала, і він навіть встиг ще подумки посміхнутися: кінець сумнівам, турботам, страху. Але, занурюючись у забуття, він почув голоси з далекого, уже покинутого світу: «Орли! Орли!». На мить Пін забарився на межі темряви. «Більбо! — спливло в пам’яті. — Ні, це було в його молодості, давним–давно, в іншій історії. А от зараз кінчається і моя історія. Прощайте, прощайте всі!» Думки його відлетіли в невідому далечінь, очі заплющилися.

  67