очень нудно 
88 
— Геть! Геть! — крикнув він зривистим голосом і приклав руку до грудей, затиснувши Перстень в кулаці разом з краєм шкіряної куртки. — Геть з дороги, підла потворо! Твій час скінчився. Ти більше не можеш ні вбити, ні зрадити мене!
І знову, як уже було під Емін–Мейлом, Сем побачив супротивників іншими. Один корчився в поросі і здавався лише тінню живої істоти, другий стояв, недоступний милосердю, у білому плащі, притискаючи до грудей вогняний Перстень. З полум’я донеслося:
— Йди геть, не смій заважати мені. Якщо наважилися мене торкнутися, тебе поглине згубне полум’я!
Жалюгідна тварина відступила, мружачи осліплені очі, але жадібність не згасла в них.
Полум’я вщухло, і знову перед Семом стояв Фродо, важко дихаючи і стискуючи руки на грудях, а перед ним, упираючись плоскими долонями, качався на колінах Горлум.
— Бережіться! — крикнув Сем. — Він зараз стрибне! Він ступнув уперед і здійняв меч.
— Біжіть, пане! Скоріше! Біжіть щодуху! З цим я сам розберуся!
Фродо глянув на нього, немов упав з неба на землю.
— Так, мені пора, — хрипко сказав він. — Прощай, Семе. Тепер уже точно все скінчено. Ми на Згубній Горі, і нині вершиться наша доля. Прощай!
Він обернувся і повільно, тримаючись дуже прямо, пішов нагору по стежці.
— Ну, зараз я з тобою поквитаюся! — мовив Сем, кидаючись на Горлума.
Але той не ворухнувся — лежав на землі і плакав.
— Не вбивай нас, — схлипував він. — Не протикай нас цим жахливим, холодним залізом! Дозволь пожити ще трошки, хоч трішечки! Ми пропали, пропали! Якщо наш скарб загине, ми загинемо, розсиплемося порохом, так–так! — довгими кощавими пальцями він шарпав попіл. — Порохом!
Гнів закипав у душі Сема при одному спогаді про всі лиха, заподіяні Горлумом. Але рука його завмерла. Було б цілком справедливо убити підступного гада, вбивцю, що стократ заслуговував страти. Розум підказував, що це навіть необхідно заради безпеки і Фродо, і його власної. Але все ж таки щось утримувало Сема. Він не міг ударити зрадника, що повзав у поросі. Хоча і недовго ніс Сем тягар Персня, він міг зрозуміти’страждання спустошеної душі і виснаженого тіла Горлума, невільника Персня, так обплутаного злими чарами, що не було вже для нього ані спокою, ані іншого життя. Сем добре відчував усе це, але, як завжди, не вмів дібрати слів.
— Ах, лихий би тебе взяв, підлабуза ти! — сказав він. — Геть звідси! І щоб я тебе більше не бачив. Мені й торкатися тебе гидко, а то б завдав тобі жару! Геть, бо познайомишся ближче з цим жахливим, противним залізом…
Горлум рачки відповз, потім обернувся і, зрозумівши, що Сем не жартує, пострибав стежкою вниз. Сем враз і забув про нього. Фродо вже не було видно. Сем помчався доганяти. Якби він озирнувся, міг би помітити, як Горлум, спустившись на пару футів, завернув назад і, скажено блискаючи очима, став швидко і спритно збиратися нагору, минаючи стежку.
Останній закрут вивів Сема прямо до Саммат–Науру. Сонце досягло зеніту і просвічувало крізь дим, мов бурий тьмяний щит. Землі навколо Ородруїну безгучно причаїлися, очікуючи останнього удару. Сем підійшов до темного провалля Лігвища Вогню; усередині було димно і задушно. Глухий підземний гуркіт стрясав землю.
— Пане Фродо! Фродо! — покликав Сем.
Ніхто не відгукнувся. Сем одну мить постояв — серце його від страху так і билося об ребра, — потім увійшов. За ним ковзнула коротка темна тінь.
Спочатку Сем не бачив нічого. Він дістав світильник Галадріелі, але руки його тремтіли, і світло виникло слабке, бліде. Сем стояв у кузні, де колись кувалася могутність Саурона. Боязко озираючись, Сем ступив уперед раз, другий, і раптом з–під його ніг у високе склепіння вдарила червона блискавка, освітивши довгу печеру, що йшла у димні надра гори. Трохи віддалік підлога і стіни печери прорізала глибока щілина, звідкіля віяло жаром і злітали язики полум’я, то розквітаючи, то падаючи в пітьму. І звідки ж лунав невпинний гуркіт, немов десь крутилися колеса величезної, лиховісної махини.
Знову спалахнула блискавка, і Сем побачив, нарешті, Фродо: він стояв над прірвою, маленький, прямий, нерухомий.
— Пане Фродо! — крикнув Сем.
Фродо здригнувся, обернувся і заговорив — чітко, лунко, як ніколи не говорив, перекриваючи голос Ородруїну:
— Ось я і тут. Я прийшов. Але я не зроблю того, для чого мене посилали. Не зроблю! Перстень належить мені!
88 
