очень нудно 
91 
— Гаразд, Семе. Якщо тобі так хочеться…
Вони повільно пішли вниз закрутами стежини, а коли досягли розворушеного підніжжя гори, з печери Саммат–Наур виметнувся стовп диму, купол вершини тріснув, з нього вилився вогняний потік і поповз по східному схилу.
Фродо і Сем видряпались на купу попелу біля підніжжя Ородруїну, але далі ходу не було, їх обступила вируюча стихія. Усюди навколо розверзалися тріщини, з них витікав густий дим, гора судомо здригалося, схили розступалися, язики лави ліниво повзли до гобітов. На голови друзів дощем сипався гарячий попіл. Ще трохи, і їх змете…
їм залишалося лише стояти і чекати. Сем, як і раніше, притискав до грудей руку Фродо.
— Взагалі дуже цікава склалася історія, чи не так, пане? — зітхнув Сем. — Шкода, не почути мені, як її будуть розповідати… Сядуть гуртом, і хтось скаже: «А тепер послухайте про Фродо Дев’ятипалого і про Перстень Влади». І усі принишкнуть, як ми самі в Рівенделлі, коли слухали про Берена Однорукого і про Безцінний Скарб… А що там далі буде, без нас?..
Він говорив і говорив, намагаючись до останнього не піддатися страху, і поглядав на північ: там небо зовсім посвітліло, вітер, набираючи сили, розігнав жмути пітьми та клуби хмар. А тим часом гострі очі Гваїхора вже помітили гобітів. Орел знизився і, переборюючи вихори, став кружляти над пагорбом: дві маленькі, самотні фігурки стояли на острівці серед вогняних потоків, тримаючись за руки, а смерть дихала їм в обличчя нестерпним жаром. Орел вже спускався до них, коли вони, задихаючись у випарах, не маючи більше сили дивитися на наближення неминучої загибелі, захиталися й упали. І поринули з неба до вогняного виру Гваїхор і могутній брат його, Менельдор, і підхопили міцними своїми дзьобами непритомних гобітів, і віднесли у небесну далечінь, геть із країни вогню і пітьми.
Сем прокинувся на м’якій постелі. Над ним тихо колихалося товсте букове гілля, крізь молоде листя лилося золотаво–зелене світло, повітря повнилося медовим духом. Сем упізнав аромат лугів Ітіліену^. «От сонько, — подумав він. — Скільки ж я проспав?» Йому здавалося, ніби ще триває той день, коли він розіклав багаття в розігрітому сонечком лавровому гаю; усе, що було після того, потонуло в його напівсонній пам’яті. Він потягнувся, вдихнув глибше. «Оце так сон мені привидівся, — подумав він. — Вчасно прокинувся!» Він сів і побачив поруч себе Фродо, який безтурботно спав: одна рука під головою, друга поверх ковдри, знайома рука — але без середнього пальця.
Сем відразу ж усе пригадав і скрикнув:
— Це не сон! Леле, тоді де ж ми зараз? Хтось за його спиною шанобливо відповів:
— В Ітіліені, під захистом короля, який чекає на вас!
З–за бука вийшов Гандальф, у білосніжному плащі, із сліпучо–білою бородою.
— Як почуваєш себе, Семе Гемджи?
Сем повалився на постіль, роззявивши рота, онімівши від щасливого подиву.
Нарешті він спромігся прошепотіти:
— Гандальфе! Ти живий! І ми теж живі… а я ж бо думав навпаки! То що ж трапилось?
— Тінь розвіялась, — відповів Гандальф і засміявся, і сміх його звучав, як мурмотіння джерела, що пробилося в пустелі. З давніх–давен не чув Сем сміху — музики сердечних веселощів. Ожила в душі його пам’ять про всі колишні радощі, і ні з того ні з сього він раптом розридався. Але cльози пролилися і висохли, як весняний теплий дощик, і підхопився Сем і закричав, сміючись:
— Як я себе почуваю? Немає слів! — Він широко розкинув руки і задріботів: — Як весна по зимі, як сонце в листі, як дзенькіт арфи і гул сурми, як всі пісні світу…
Він перевів подих і повернувся до Фродо:
— А як же пан Фродо? Шкода пальця, зате все інше, сподіваюсь, у доброму стані, еге ж? Жахливі речі довелося йому витерпіти…
— Щира правда, я цілий і здоровий, — сказав Фродо, широко усміхаючись і теж підхоплюючись. — Чекав, чекав тебе, та й заснув удруге, непоправний ти сонько! Першого разу я прокинувся на світанні, а зараз майже полудень.
— Полудень? — повторив Сем, намагаючись визначити час. — А якого дня?
— Чотирнадцятого після Нового року, — відповів Гандальф, — або, коли хочеш, 8 квітня згідно з гобітанським календарем. Відтепер у Гондорі рік завжди буде починатися з 25 березня[1], на пам’ять про той день, коли був переломлений Саурон, а ви були врятовані з вогню і доставлені до короля. Сам він і доглядав за вами, а тепер бажає вас бачити. Вас запрошують до його столу. Збирайтеся, я вас проведу.
91 
