очень нудно 
127 
— Про цього «лідера» нам треба докладніше й глибше знати. Двозначності не може бути. Бо, що не кажіть, від цього залежить людське життя.
— Цей чоловік майже ніколи не показується людям?
— Так. І, мабуть, має сувору охорону.
Примруживши очі, Аомаме уявила собі спеціальну мініатюрну плішню, заховану в глибині шухляди. Її гостре вістря.
— Можливо, це буде важка робота, — сказала Аомаме.
— Особливо важка, — погодилася господиня. І, відпустивши руку дівчини, приклала середній палець до брови. Це означало — так бувало нечасто, — що вона напружено над чимось думала.
Аомаме промовила:
— Гадаю, що буде практично важко вирушити самій в гори префектури Яманасі, проникнути всередину релігійної секти, що перебуває під суворою охороною, ліквідувати її лідера й безпечно звідти повернутися. Бо це ж не кінофільм про ніндзя.
— Звичайно, я не думаю вас туди посилати, — серйозним тоном сказала господиня. І, ніби згадавши, що це жарт, злегка всміхнулася. — Про таке не може бути й мови.
— Мене тривожить ще одна річ, — заглядаючи господині в очі, мовила Аомаме. — Карлики… Власне, хто вони такі? Що вони заподіяли дівчині? Можливо, потрібна також інформація про них?
Приклавши палець до брови, стара пані відповіла:
— І мене це тривожить. Дівчина майже не говорить, але, як я вже казала, неодноразово повторила слово «карлики». Можливо, вони мають для неї особливе значення. Однак вона не сказала, хто вони такі. Як тільки мова про них заходить, дівчина замовкає. Трохи почекайте, будь ласка. І це з'ясуємо.
— Маєте якісь міркування про те, як добути докладнішу інформацію про «Сакіґакі»?
Господиня спокійно всміхнулася.
— Це проста формальність, бо нема на світі нічого, чого не купити за добрі гроші. І ми їх збираємо. Особливо для цього випадку. Може, доведеться трохи почекати, але потрібну інформацію обов'язково матимемо.
«А проте є речі, які ні за які гроші не можна купити, — подумала Аомаме. — Наприклад, Місяць».
— Ви справді збираєтеся взяти Цубасу до себе на виховання? — змінила тему розмови Аомаме.
— Авжеж, цілком серйозно. Думаю офіційно зробити її названою дочкою.
— Але ж, гадаю, знаєте, що така юридична процедура непроста. Бо, що не кажіть, ситуація складна.
— Звичайно. Але я до цього готова, — відповіла стара пані — Скористаюсь усіма засобами. Зроблю все, що зможу, аби дівчину нікому не віддати.
У її голосі вчувалася різка нотка. Ще ніколи вона не покачувала так явно перед Аомаме своїх почуттів. І це трохи збентежило Аомаме. Здається, господиня прочитала на її обличчі таке побоювання.
І, ніби відкриваючи таємницю, стишеним голосом вона сказала:
— Я ще нікому про це не розповідала. Зберігала досі глибоко в душі. Бо прикро про це вголос говорити. Правду кажучи, під час самогубства дочка була вагітною. На шостому місяці. Мабуть, вона не хотіла народжувати дитини від того чоловіка. А тому разом з плодом у лоні вкоротила собі життя. Якби була щасливо народила, то її дитина мала б приблизно стільки років, як оця дівчина. Тоді я втратила одночасно два дорогоцінних життя.
— Як жаль! — сказала Аомаме.
— Але будьте спокійні. Така особиста обставина не затьмарить моєї розсудливості. Я не наражатиму вас на зайву небезпеку. І ви для мене дорогоцінна дочка. Ми вже одна сім'я.
Аомаме мовчки кивнула.
— Цього чоловіка будь-що треба знищити, — наче сама собі, сказала господиня. А тоді глянула на Аомаме. — Якомога скоріше треба послати його в інший світ. Перед тим, як він нашкодить іншій людині.
Аомаме подивилася на Цубасу по той бік стола. Дівчина, що своїм поглядом зосередилася на чомусь уявному, здалася Аомаме лише тінню людини.
— Та водночас квапитися не варто, — додала господиня. — Нам треба бути обережними й терпеливими.
Залишивши господиню з дівчиною, Аомаме вийшла сама з кімнати. Господиня сказала, що побуде з Цубасою, поки та не засне. У холі на першому поверсі четверо жінок сиділи за столом і, схиливши голови одна до одної, пошепки про щось розмовляли. В очах Аомаме це було нереальне видовище. Здавалось, ніби жінки творили композицію уявної картини, яку можна було б назвати «Жінки, що діляться таємницями». Навіть коли Аомаме проходила повз них, створена ними композиція не змінилася.
За вхідними дверима Аомаме присіла навпочіпки й погладила вівчарку, яка радісно заметляла хвостом. Аомаме дивувалася, чому собака стала такою беззастережно щасливою. Аомаме ніколи не тримала вдома нікого — ні собаки, ні кота, ні пташки. Не купувала квітів у горщиках. Потім вона раптом згадала й глянула на небо. Та за його плоскими сірими хмарами, що віщували настання сезону дощів, Місяця не побачила. Був тихий, безвітряний вечір. Хоча за товщею хмар і проглядало тьмяне місячне сяйво, Аомаме не змогла визначити, скільки Місяців на небі.
127 
