157 
— Розумію?
— В хатині одна кімната. Дуже простої будови. Невеличка кухня, ліжко, їдальня. Посередині — піч, на столі — акуратно розставлені страви для чотирьох осіб. З тарілок піднімається гаряча пара. Однак у кімнаті нема нікого. Їжа готова, але тоді, коли всі збиралися сідати за стіл, щось сталося — наприклад, раптом з'явилося чудовисько, — вони повтікали надвір. Але стільці не поперекидувані. Все мирне, на диво буденне. І тільки людей нема.
— Які страви були на столі?
Подруга задумалася.
— Не можу пригадати. Які страви? Та не в цьому проблема. Річ у тому, що вони гарячі, щойно приготовані. Так чи інакше, я сідаю на один стілець і чекаю повернення сім'ї, що мешкає в цій хатині. Мушу їх чекати. Чому, не знаю. Оскільки це сон, то все можу пояснити. Можливо, хочу, щоб мені показали дорогу додому або щось дістати. В усякому разі, я чекаю на них. Однак ніхто не приходить. Їжа все ще парує на столі. Дивлюсь на неї і відчуваю, що страшно хочу їсти. Але поки їх нема, я не можу самовільно торкатися її. Мабуть, так думаю?
— Гадаю, що так, — відповів Тенґо. — Та оскільки йдеться про сон, то я не дуже певний у цьому.
— А тим часом починає смеркати. Стало темно і в хатині. Ліс навколо швидко погустішав. Хочу запалити лампу, але не знаю, де вона. Поступово я починаю хвилюватися. І раптом помічаю дивну річ — їжа нітрохи не перестає парувати. Час минає, а вона залишається гарячою. І я починаю дивуватися. Щось тут не так. На цьому сон кінчається.
— І що сталося потім, не знаєш?
— Думаю, щось, напевне, сталося, — відповіла подруга. — Уже смеркнулося, а я, не знаючи дороги назад, сама-одна залишилася в загадковій хатині. Щось має статися. Здається, щось не дуже приємне. Та завжди на цьому сон закінчується. І так повторюється не один раз.
Переставши гладити яєчка, подруга притулилася щокою до грудей Тенґо.
— Можливо, цей сон на щось натякає?
— Наприклад, на що?
Вона не відповіла на запитання Тенґо. А натомість запитала:
— Тенґо-кун, ти хочеш послухати найстрашнішу частину цього сну?
— Хочу.
Вона глибоко зітхнула, а Тенґо відчув, ніби на його соски подув поривчастий вітер, що пробився крізь вузьку протоку.
— Можливо, я сама — чудовисько. У якийсь момент подумала про таке. Може, люди побачили, що я наблизилась, і, квапливо переставши їсти, кинулися надвір? І поки я тут, вони не можуть повернутися? Та, незважаючи на це, я мушу чекати в хатині їхнього повернення. Від такої думки мені стає дуже страшно. Ніхто мене не врятує.
— А може, — сказав Тенґо, — це твій дім, і ти сама чекаєш свого повернення.
Сказавши ці слова, Тенґо збагнув, що цього не слід було робити. Але слово не горобець: вилетить — не піймаєш. Подруга довго мовчала. Потім рішуче стиснула його яєчка — так сильно, що він не міг дихати.
— Навіщо ти сказав такі жорстокі слова?
— Без жодного наміру. Просто раптом спало на думку, — насилу видушив із себе Тенґо.
Подруга розслабила руку й зітхнула. А тоді сказала:
— А тепер розкажи про свій сон. Сон, який ти бачиш.
Нарешті вирівнявши дихання, Тенґо відповів:
— Як я вже казав, я майже не бачу снів. Особливо останнім часом.
— Все-таки хоч трошки, мабуть, бачиш. Бо нема на світі людей, яким нічого не сниться. Якби ти таке сказав, зіпсував би настрій докторові Фройду.
— Можливо, бачу, та коли прокидаюся, як слід не пам'ятаю. Хоча залишається враження, що начебто бачив сон, його змісту, проте, зовсім не можу пригадати.
Подруга поклала прутень Тенґо на долоню і старанно зважувала його — так, ніби його вага могла щось важливе сказати.
— Ну що ж, сну не чіпатимемо. Натомість розкажи про роман, який зараз пишеш.
— Про роман, який зараз пишу, не хочеться розповідати.
— Та не треба розповідати весь сюжет, від початку до кінця. Цього я не вимагаю. Бо я добре знаю, що при такій здоровій статурі ти чутливий юнак. Можеш розказати хоч трошки — якусь складову частину або маленький епізод. Хочу, щоб ти відкрив тільки мені те, чого ніхто інший на світі не знає. Ти сказав мені жорстокі слова, а тому я хочу такого відшкодування. Розумієш, що я кажу?
— Здається, розумію, — невпевненим голосом відповів Тенґо.
— Ну то, розповідай.
— Це розповідь про мене самого. Або про когось, змодельованого за моїм зразком.
— Можливо, що так, — сказала подруга. — А я в ній фігуруватиму?
— Ні. Бо я перебуваю в нетутешньому світі.
157 
