152 
— Так мені здається, — відповіла Аюмі. І злегка здвигнула плечима. — Правду кажучи, я боюся чоловіків. Тобто входити у тісні стосунки з кимось одним конкретно. Прийняти його повністю. Від самої думки про це здригаюся. Але бути самій іноді гірко. Хочеться чоловічих обіймів та його занурення в моє лоно. Так хочеться, що не можу витерпіти. У такий момент із зовсім незнайомим чоловіком почуваюся зручно. Завжди.
— А страх?
— Гадаю, великий.
— А от я не відчуваю перед чоловіком чогось подібного до страху, — сказала Аомаме.
— Аомаме-сан, ви чогось боїтеся?
— Звісно, боюся, — відповіла Аомаме. — Найбільше самої себе. Того, що не знаю, що робитиму. І що зараз роблю.
— А що ви зараз робите?
Аомаме довго дивилася на склянку з вином у руці.
— Сама хотіла б знати, — відповіла вона, підвівши голову. — Але не знаю. Я навіть не знаю, у якому, власне, світі зараз живу і в якому році.
— Зараз 1984 рік, і живемо ми в Японії, в Токіо.
— От було б добре, якби я могла стверджувати це так само впевнено, як ви.
— Дивно, — усміхаючись, сказала Аюмі. — Як це ви не можете стверджувати таких очевидних фактів?
— Не знаю, як вам пояснити, але для мене це не очевидні факти.
— Невже? — здивувалася Аюмі. — Усього, що стосується вас, я не знаю, але, незалежно від того, який зараз рік і де перебуваєте, вам є кого палко кохати. І я вам страшно заздрю. А я такого чоловіка не маю.
Аомаме поставила склянку на стіл. Витерла легенько серветкою губи й сказала:
— Можливо, ви маєте рацію. Незалежно від того, який зараз рік і де я перебуваю, я хочу з ним зустрітися. Будь-що зустрітися. Лише в цьому не сумніваюся. Лише в цьому твердо впевнена.
— Якщо ви не проти, то я спробую звернутися по допомогу до поліції. Якщо тільки дасте мені інформацію про нього, то, можливо, дізнаєтеся, де він зараз і що робить.
Аомаме захитала головою.
— Прошу вас, не шукайте. Як я вже вам, здається, казала, я одного разу десь з ним випадково зустрінуся. З нетерпінням чекаю цього благословенного часу.
— Та це ж серійна любовна драма, чи не так? — здивувалася Аюмі. — Такі речі мені подобаються. Тремчу від захоплення.
— А насправді грати в ній роль надзвичайно важко.
— Розумію, що важко, — відповіла Аюмі. І легенько натиснула пальцем на скроню. — І хоча ви маєте коханого, вам іноді хочеться віддаватися незнайомому чоловікові.
Аомаме легенько постукала нігтем по краю тонкої склянки.
— Мушу робити. Як жива людина, щоб підтримати рівновагу.
— А хіба через це ваше кохання не зазнає шкоди?
— Це — наче тибетське колесо страждання. Колесо крутиться, а цінності й почуття навколо нього то піднімаються, то опускаються. То блищать, то занурюються в пітьму. Однак правдиве кохання, приєднане до колеса, не змінюється, — відповіла Аомаме.
— Чудово! — сказала Аюмі. — Тибетське колесо страждання?
І вихилила рештки вина.
Через два дні, після восьмої вечора, подзвонив Тамару. Як завжди, не привітавшись, почав відверту ділову розмову.
— Завтра пополудні маєте вільний час?
— На цей час нічого в мене не заплановано, тож можу завітати до вас у зручну годину.
— Половина п'ятої підходить?
Аомаме погодилася.
— Гаразд, — сказав Тамару. Було чути, як скрипить папір під сильним тиском кулькової ручки.
— До речі, Цубаса-тян здорова? — спитала Аомаме.
— Здається, здорова. Мадам щодня до неї заходить, піклується. Схоже, дівчина прихилилася до мадам.
— От і добре.
— Авжеж. Однак, з другого боку, сталася дуже неприємна річ.
— Неприємна річ? — спитала Аомаме. Вона знала, що в такому випадку, коли Тамару казав про щось «дуже неприємне», насправді йшлося про щось «страшно неприємне».
— Собака загинула, — повідомив Тамару.
— Може, Бун?
— Так, дивна німецька вівчарка, що любила їсти шпинат. Загинула вчора вночі.
Почувши про це, Аомаме здивувалася. Адже вівчарці було років п'ять-шість. У такому віці собаки не здихають.
— Минулого разу я бачила її начебто здоровою.
— Вона вмерла не від хвороби, — монотонним голосом сказав Тамару. — Вранці ми побачили її розірваною на частини.
— Розірваною на частини?
— Нутрощі порозліталися, ніби від вибуху. Стрімко на всі боки. Довелося збирати їхні шматки паперовим рушником.
Ніби собаку вивернуто зсередини. Таке враження, начебто хтось заклав у неї потужну мініатюрну бомбу.
152 
