очень нудно 
27 
— Незалежно від того, як я це зроблю?
— Незалежно.
— Чому так думаєш? Ти ж нічого про мене не знаєш.
Фукаері промовчала, тільки легко здвигнула плечима.
Після того вони обоє взялися до їжі. Фукаері зосередилася на салаті, іноді кусала булочку, намазану маслом, і протягувала руку до склянки з вином. Тенґо машинально підносив «язички» до рота й обмірковував різні можливості.
Поклавши виделку, він сказав:
— Коли Комацу-сан завів про це розмову, я спочатку подумав, що це, можливо, жарт, якась нісенітниця. Я ж із таким завданням не впораюся. Навіть мав намір відмовитися. Та коли повернувся додому і роздумував над цією пропозицією, то поступово почав відчувати, що хочу на неї пристати. Не зупиняючись на тому, наскільки це правильно з морального погляду, я відчув, що хочу надати по-своєму нової форми «Повітряній личинці», яку ти створила. Як би це краще сказати… Це було цілком природне, спонтанне бажання.
«Ні, це було скоріше навіть не бажання, а жага», — додав подумки Тенґо. Так, як передбачав Комацу. Цю спрагу ставало щораз важче стримувати.
Фукаері мовчки, ніби здалека, поглядала на Тенґо своїми незворушними, чарівними очима. Здавалося, намагалася збагнути зміст його слів.
— Ви хочете переписати оповідання, — спитала вона.
Тенґо подивився їй прямо в очі.
— Так мені здається.
Її темно-чорні зіниці, немов щось відображаючи, злегка поблискували. Принаймні в нього складалося таке враження.
Тенґо зробив жест обома руками, наче підтримував у повітрі уявну коробку. Жест беззмістовний, але потрібний як посередник для передачі почуття від уявного предмета.
— Не знаю, як це вдало висловити, але, перечитуючи твою «Повітряну личинку», я відчув, ніби й мені видно те, що бачиш ти. Особливо те місце, де з'являються карлики. Ти володієш надзвичайною силою уяви. Так би мовити, оригінальною і заразною.
Фукаері легенько поклала ложку на тарілку, витерла губи серветкою.
— Карлики справді існують, — сказала вона тихо.
— Справді існують?
Зробивши паузу, дівчина відповіла:
— Так само, як ви та я.
— Як я і ти? — повторив Тенґо.
— Якщо захочете, то й ви побачите.
Стисла манера говорити мала дивовижну переконливість. Кожне її слово входило в душу, немов відповідного розміру клин. Але Тенґо все ще не міг визначити, наскільки ця дівчина на ім'я Фукаері нормальна. В ній було щось незвичне, що виходило за певні рамки. Можливо, в неї якийсь вроджений дар. Може, він, Тенґо, зараз бачить його в живому вигляді. А може, це видимість таланту. Кмітливі дівчата-підлітки іноді інстинктивно вміють майстерно грати якусь роль. Зовні поводяться ексцентрично. І натяками збивають співрозмовника з пантелику. Такі приклади йому траплялися неодноразово. Інколи важко розрізнити правдивість і гру. Тенґо вирішив повернути розмову до дійсності. Або ближче до неї.
— Якщо ти не маєш нічого проти, то я відразу завтра хотів би взятися до перероблення «Повітряної личинки».
— Якщо цього бажаєте.
— Бажаю, — коротко відповів Тенґо.
— Хотілося б, щоб ви зустрілися з однією людиною, — сказала Фукаері.
— Зустрітися з однією людиною? — запитав він.
Дівчина кивнула.
— З якою людиною? — поцікавився Тенґо.
Фукаері пропустила повз вуха його запитання.
— Щоб з нею поговорити, — сказала вона.
— Якщо треба, то я не проти зустрічі, — відповів Тенґо.
— У неділю вранці ви нічим не зайняті, — без запитальної інтонації спитала дівчина.
— Не зайнятий, — відповів Тенґо. «Розмова йде так, ніби хтось прапорцями у двох руках подає сигнали», — подумав він.
Скінчивши їду, Тенґо попрощався з Фукаері. У рожевий телефонний апарат ресторану кинув кілька десятиєнових монет і подзвонив Комацу на роботу. Він ще був там, але довго не брав слухавки. Тенґо увесь цей час чекав, приклавши слухавку до вуха.
— Ну то як? Усе гаразд? — спитав Комацу грубувато.
— У принципі Фукаері погодилася на те, щоб я переробив «Повітряну личинку». Принаймні так мені здалося.
— Та це ж здорово! — сказав Комацу. Його голос став веселішим: — Чудово! Правду кажучи, я трохи переживав. Як би це сказати… чи ти зі своїм характером впораєшся з такими переговорами.
— Ніяких особливих переговорів я не вів, — сказав Тен-ґо. — Не було потреби переконувати. Приблизно пояснив, про що йдеться, і далі вона сама, здається, вирішила.
27 
