очень нудно 
57 
«Вийшла якась наукова фантастика, — подумала Аомаме. — Може, я заради самозахисту придумала таку довільну гіпотезу? А насправді, можливо, з моєю головою щось негаразд? Власну психіку я вважала цілком нормальною, а свідомість без порушень. Та хіба більшість душевнохворих не заявляє, що вони повністю нормальні, а світ схибнувся? Тож, висунувши абсурдну ідею про «паралельний світ», я з усієї сили не стараюся виправдати своє божевілля?
Потрібна холоднокровна оцінка сторонньої людини. Але ж піти на обстеження до лікаря, знавця психоаналізу, я не можу. Справа надто заплутана, й забагато фактів, про які не маю права говорити. Наприклад, недавно виконана «робота», без сумніву, суперечить закону. Як не крути, я потайки вбивала чоловіків за допомогою саморобної мініатюрної плішні. Я ж не зізнаюся в цьому лікареві. Хоч би й жертви були розбещеними, ницими типами, не вартими й слова захисту».
Якби навіть вона змогла приховати таке порушення закону, то законослухняну частину її життя від народження до сьогодні все одно не можна назвати нормальною навіть просто так, для годиться. Це те саме, що запихати брудну білизну в ущерть заповнену валізу. У цій частині її життя стільки матеріалу, що вистачило б, щоб загнати одну людину в ненормальний психічний стан. Узяти хоча б для прикладу її сексуальне життя. Про нього ж людям не скажеш.
«Ні, я не можу звернутися до лікаря, — вирішила Аомаме. — Мушу сама розв'язати це питання. Спробую ще далі розвивати свою гіпотезу. Якщо таке сталося, тобто цей світ справді підмінено, то коли, як і де, на котрій конкретно стрілці?»
Аомаме ще раз зосередилась і заходилася перебирати спогади. І здогадалася, що світ уперше частково змінився кілька днів тому, коли в номері готелю в Сібуї вона порішила фахівця з нафтодобувної галузі. Зійшовши з таксі на столичній швидкісній автостраді номер 3, спустилася аварійними сходами на державне шосе номер 246, поміняла панчохи й попрямувала до станції Санґендзяя на лінії Токю. По дорозі розминулася з молодим поліціантом і вперше помітила, що його зовнішність відрізняється від звичної. Це був початок. Якщо так, то, можливо, трохи раніше світ перейшов на інші рейки. Бо поліціант, якого бачила того ранку біля дому, був у добре знайомій уніформі й мав при собі револьвер старого зразка.
Аомаме згадала дивне відчуття, яке вона пережила, почувши вступну частину «Симфонієти» Яначека в таксі, затиснутому в заторі. Їй тоді здалося, ніби її викручують, стискають, немов ганчірку. «Водій показав мені, що на столичній швидкісній автостраді є аварійні сходи, тож я, знявши туфлі на високих каблуках, спустилася по них униз, незважаючи на небезпеку. Поки я босоніж спускалася сходами під сильним вітром, у моїх вухах уривчасто лунала перша частина «Симфонієти» Яначека. Можливо, це й був початок», — подумала вона.
Таксист також справив дивне враження. Аомаме добре пам'ятала його слова, сказані на прощання. Вона якомога точніше відтворила їх у своїй пам'яті.
І коли ви це зробите, то, можливо, буденний краєвид тоді здаватиметься вам іншим, ніж досі. Та нехай видимість не введе в оману. Дійсність завжди одна й та сама.
Аомаме тоді подумала, що водій сказав дивну річ. Але що хотів сказати, вона не зрозуміла й не звернула на це особливої уваги. Вона квапилась і не мала часу роздумувати над хитромудрими речами. Однак, згадуючи ці слова тепер, вона збагнула, що його вислів несподіваний і дивний. Міг сприйматися як попередження або одкровення. «Власне, що хотів передати мені водій?» — подумала вона.
А ще музика Яначека.
«Чому я відразу здогадалася, що ця музика — «Симфонієта» Яначека? Звідки дізналася, що вона написана 1926 року? Адже «Симфонієта» Яначека не настільки популярна, щоб будь-хто міг її впізнати, почувши тему вступної частини. А я ж досі не була палкою слухачкою класичної музики. Не могла навіть як слід відрізнити Гайдна від Бетховена. То чому ж, почувши музику по радіо в таксі, відразу догадалася, що це «Симфонієта» Яначека?
Так, це було дуже особисте потрясіння. Начебто моя підсвідомість, що довго спала, раптом під якимось впливом прокинулася. Ніби мене схопили за плече й потрусили. Якщо це так, то, можливо, колись перед тим я у своєму житті мала глибокий зв'язок з цією музикою. Коли вона залунала і щось автоматично ввімкнулося, моя пам'ять, напевне, пробудилася». «Симфонієта» Яначека… Та хоч як Аомаме порпалася у своїй пам'яті, нічого там не знайшла.
57 
