очень нудно 
78 
«У тебе є діти?» — запитала вона Дєда, коли сиділа й черговий раз набиралася повітря. «Ясно шо є, — сказав я, — наприклад, я його внук». Сказавши це із заднього сидіння, я відчув себе страшенно гордим, тому шо це було вперше, коли я сказав це вголос, я був впевнений, шо і Дєд теж відчув Себе гордим. Вона весело засміялася: «Я цього не знала». «У мене двоє синів і одна донька, — сказав Дєд, — Саша — це син мого старшого сина». — «Саша», — прошепотіла вона, ніби намагаючись почути, як звучить моє ім'я, якшо його вимовляти. «А у тебе вже є діти?» — спитала вона мене, і я засміявся, тому шо подумав, шо це дуже дивне питання. «Він ше дуже молодий», — сказав за мене Дєд і поклав руку мені на плече. Я зрозумів, шо відчувати його дотик дуже приємно і шо його руки теж можуть випромінювати любов. «Про що ви розмовляєте?» — спитав герой. «А у нього є діти?» — «Та от вона хоче знати, чи в тебе є діти», — сказав я герою, думаючи, шо він теж зараз розсміється, але він не сміявся. «Мені щойно двадцять», — відповів він. «Нє-а, — переклав я, — в Америці не прийнято заводити дітей». Потім я розсміявся, бо зрозумів, шо за дурню зморозив. «А батьки в нього є?» — запитала жінка. «Ну, так, — сказав я, — але в нього мама професійно працює, а тато ніяк не може звикнути готувати вечерю». — «Так, світ завжди змінюється», — зробила висновок вона. «А у вас є діти?» — спитав я. Дєд так глянув на мене, шо я зрозумів, шо мені ліпше скоріше стулити пельку. «Можеш на це не відповідати, — сказав він їй, — якшо не хочеш». — «У мене є маленька дівчинка», — сказала вона, і я вдруге вже зрозумів, шо це кінець розмови. Коли Августина йшла, то вона не могла рухатися просто так. Вона, наприклад, піднімала маленькі камінці й викидала їх убік, з дороги. І якшо вона бачила якесь сміття, то робила з ним те ж саме. Якшо на дорозі нічого не було, то вона шукала каміння за декілька метрів спереду, і якийсь час копала його ногою поперед себе, доки не знаходила іншого. Такі її маневри з'їдали масу часу, і тому ми рухалися дуже повільним темпом. Я міг собі уявити, як такий рух фруструє мого Дєда — раз, тому шо він зі всьої сили впивався руками в руль, а два — бо він сам сказав: «Як мене фруструє така ходьба. До темна ми не доберемся».
«Та ми вже близько, — багато разів говорила Августина, — от-от, вже скоро». Ми з'їхали за нею з дороги й рушили в поля. «Хіба ж так можна?» — не втерпів Дєд. «А хто нам заважає?» — відповіла вона, показуючи пальцем, шо довкола не видно ні душі. «Вона говорить, шо нам ніхто не заважатиме», — сказав я герою. Він витягнув свою фотокамеру і сидів в передчутті багатьох знімків. «Тут нічого не росте, — сказала вона, — ці поля навіть нікому більше не належать. Просто земля. А кому вона треба?» Семмі Дейвіс Молодший-Молодший біг галопом в затінку нашої машини, і здалеку якось нагадував символ «Мерседеса».
Ми продовжували волочитися за Августиною, а вона продовжувала котити перед собою камінця й шукати нових. Ми переслідували її і переслідували. Як і Дєд, я так само відчував себе фрустрованим, ну принаймі спантеличеним. «Та ми вже були тут, — сказав я, — це місце ми вже бачили». — «Ну, то як, — спитав герой із заднього сидіння, — ми вже годину їдемо, а ще нікуди не приїхали». «Як думаєш, — спитав Дєд, підганяючи машину ближче до Августини, — вже скоро?» — «Та скоро, — відказувала вона, — скоро». — «Але вже буде темно, так?» — «Я йду так скоро, як тільки можу».
Ну, от так ми і волочилися за нею далі. Ми вже проїхали багато полів і навіть їхали через ліси, шо було особливо важко для машини. Ми тяглися за нею й по асфальтованих дорогах, і по болоті, і по траві. Я чув, як наростає нічне гудіння комах і розумів, шо до темряви нам до Трохимброда не дістатися. Далі ми дотеліпалися до трьох дуже обвалених сходинок, які, як здається, колись вели до будинку. Вона клала руку на траву перед кожною сходинкою. Ставало все темніше й темніше. Ми вже волочилися за нею по слідах і навіть туди, де вона не залишала ніяких слідів. «Я її не наблюдаю», — сказав Дєд, і навіть якшо відкинути версію, шо він сліпий, я мусив був з ним погодитися: бачити Августину було майже неможливо. Було вже так темно, шо інколи мені доводилося серйозно напружувати зір, шоб побачити її білий халат. Здавалося, шо вона, як привид, то з'являється перед нами, то зникає. «Куди вона поділася?» — поцікавився герой. «Та вона все ще тут, — сказав я, — дивися туди». Ми проїхали невеликий океан — озеро? — і в'їхали на маленьке поле, обмежене з трьох боків деревами, а четверта сторона була відкритою, і звідти доносився шум води. Було вже надто темно, шоб шо-небудь побачити.
78 
