очень нудно 
81 
Нарешті вернулися Дєд і Августина.
Назад ми приїхали на 50 відсотків швидше, ніж витратили часу на приїзд до Трохимброда. Я точно не знаю, чого так вийшло, хоча й маю деякі припущення. Коли ми вернулися, Августина нас у дім вже не запросила. «Вже пізно», — сказала вона. «Ти, певно, змучилася», — сказав Дєд. Тоді вона трохи усміхнулася: «Та я тепер і сплю не дуже багато». — «Так запитайте її про Августину», — попросив герой. «А от Августина, ця жінка з фотографії, ви знаєте шось про неї? Може, знаєте, як її можна знайти?» — «Ні», — сказала вона й поки говорила, то дивилася тільки на мене. «Я знала, що його дід утік, бо бачила його пізніше за рік чи за два». Вона дала мені час перекласти. «Він повернувся у Трохимбрід, щоби подивитися, чи не прийшов Месія. Ми пообідали у мене. Я приготувала йому щось із того дріб'язку, який у мене був, а ще він помився. Ми завжди намагалися бути чистими. Я бачила, що він багато натерпівся, але ми знали, що питати одне в одного нічого не можна». — «Тоді запитайте її, про що вони взагалі говорили?» — «Він хоче знати, про шо ви тоді говорили». «Та ніби й ні про що. Про якісь дрібниці. Ну, пам'ятаю, говорили про Шекспіра, про п'єсу, яку обоє читали. У них удома була бібліотека на ідиші, ви це знаєте, от він і дав мені колись почитати одну з книжок. Ага, мені здається, що вона є в мене дотепер. Я би могла її знайти і віддати вам». — «І шо ви робили потім?» — спитав я. «Ми посварилися через Офелію. Дуже посварилися. Він довів мене до плачу, а я його. А про щось інше ми не говорили. Дуже боялися». — «Він тоді вже зустрів був мою бабусю?» — «Він уже тоді зустрів свою другу дружину?» — «Не знаю. Він жодного разу про неї не згадував, я думаю, що згадав би, якби вже зустрів. Так що, напевне ні. Тоді були не найкращі часи для розмов. Кожен завжди боявся сказати щось не те, а тому всі взяли собі за правило не говорити взагалі». — «Запитайте її, як довго він пробув у Трохимброді». — «Він хоче знати, як довго його дід пробув у Трохимброді». «Тільки півдня: пообідав, помився й посварився зі мною, — сказала вона, — і я думаю, що він думав пробути ще менше. Йому тільки треба було подивитися, чи не прийшов Месія». — «Як він виглядав?» — «Він хоче знати, як виглядав його дід» Вона усміхнулася й засунула руки до кишень свого халата: «Його дід мав грубо витесане обличчя й жорстке темне волосся. Скажи йому це». -«Дід твій мав грубе обличчя й темне волосся». — «Він не був високим. Десь так твого зросту. Скажи йому». — «Він не був високий, десь такий, як ти». — «Багато що в ньому змінилося. Раніше я знала його хлопцем, а тут за два роки він перетворився у старого чоловіка». Я переклав це герою і запитав: «А він подібний на свого діда?» — «Взагалі — так. Але Сафран підчас війни дуже змінився. Я би не бажала йому змінитися так, як його дід». — «Вона каже, шо колись він виглядав, як ти, а потім змінився. Вона бажає тобі ніколи так не мінятися». — «Запитайте її, чи багато ще тут людей, які вижили». — «Він питає, чи багато ше тут євреїв полишалося?» «Ні, — відказала Августина, — є один єврей у Ківерцях, він іноді приносить мені провізію. Каже, що мав колись спільні справи з моїм братом з Луцька, хоча ніякого брата в мене в Луцьку нема. А ще один, також єврей, живе в Сокрицях, той взимку розпалює мені в печі. Зимою мені тяжко, бо я вже стара і дров собі сама нарубати не можу». Я все це переклав герою. «Запитайте її, — попросив він, — як вона думає, чи можуть вони знати щось про Августину». — «Чи вони шось знають про Августину?» — «Та ні, — сказала вона, — вони ж такі старі. Взагалі нічого не пам'ятають. Я знаю, що ще кілька євреїв з Трохимброда лишилися живі, але не знаю, де вони всі зараз. Люди пороз'їжджалися. Я знала чоловіка з Колок, який утік від нацистів, але з тих пір більше нікому не сказав ні слова. Ніби йому хто рота зашив — отак». Я сказав це герою. «Поїдеш з нами? — запитав Дєд. — Ми будемо про тебе дбати, будем тобі палити зимою». — «Ні», — сказала Августина. «Та поїхали, — сказав він знову, — тут же неможливо жити». — «Я знаю, — сказала вона, — але…» — «Все залежить тільки від тебе». — «Ні». — «Ну, давай». — «Ні». — «Ти ж можеш…» — «Не можу». Тиша. «Зачекайте хвилинку, — сказала вона, — я хочу йому дещо подарувати». Тут я усвідомив, шо так, як ми не знаємо її імені, так само і вона не знає імен Дєда і героя. Тільки моє ім'я. «Вона пішла всередину, шоб принести якусь річ для тебе», — сказав я герою. «Та вона просто не знає, шо для неї було би добре, — бурмотів Дєд, — вона ж не для цього вижила. Якшо вона тут лишиться, то цим вона себе уб'є». — «Може, інколи вона все-таки щаслива? — припустив я. — Ми ж не знаємо, як на мене, сьогодні вона була щаслива». — «Та вона й не бажає щастя, — сказав Дєд, — вона може жити тільки коли їй сумно. Вона хоче, шоб ми каялися, шоб сумували за нею, а не за іншими». Августина вийшла з будинку з ящиком, на якому синім олівцем було написано НА ВИПАДОК. «Ось», — сказала вона герою. «Вона хоче, шоб ти це взяв», — переклав я йому. «Я не можу», — сказав він. «Він каже, шо не може взяти це». — «Він мусить». — «Вона каже, шо ти мусиш». — «Я не могла зрозуміти, чому Риф-ка заховала свою обручку в глечик і нащо сказала потім мені „На випадок". На випадок, а далі що? Для чого?» — «На випадок, якшо її уб'ють», — сказав я. «Так, але що далі? Чому обручка мала залишитися?» — «Я не знаю», — сказав я. «Так запитай його». — «Вона питає, чому її подружка сховала перстень, коли знала, шо її уб'ють?» — «Тому що тоді залишиться доказ, що вона існувала», — сказав герой. «Ш-шо?!» -«Доказ. Документ. Свідчення». Я переклав Ав-густині. «Але для цього обручка не потрібна. Люди все пам'ятають і без обручки. А коли вони забувають або помирають, то про обручку вже ніхто й не згадає». Я переклав герою. «Але обручка може послужити нагадуванням, — сказал він, — щоразу коли ви дивитеся на неї, то пригадуєте подругу». Я переказав Августині слова героя. «Ні, — відповіла вона, — я думаю, що вона мала на увазі цей випадок. Коли хтось приїде одного дня й буде шукати». Я так і не догнав, кому вона це зараз каже — мені чи герою. «Ага, — підхопив я, — і тоді ми будем мати шо знайти». — «Ні, — сказала вона, — це не обручка існує для вас, це ви існуєте задля обручки. Не вона — для вас, а ви — для неї». Вона порилася в кишені халата й витягнула перстень. Далі вона спробувала натягти її героєві на пальця, але перстень не був у гармонії з його руками, тоді вона спробувала надіти на його найменший палець, але він все одно не гармоніював. «У неї були малі руки», — сказав герой. «Вона мала малесенькі ручки», — переклав я. «Так, — сказала Августина, — дуже маленькі». І вона знову намагалася надіти йому перстень на маленький палець, намагалася дуже наполегливо, так шо, я вважаю, герою довелося зазнати різного болю, хоча він не подавав виду. «Не підходить», — сказала вона й коли забирала перстень, то я помітив, шо він порізав героя довкола пальця.
81 
