16 
— Ви хочете сказати, — заревів Геґрід до Дурслі, — що сей хлопець… сей хлопець… не знає нічого про… не знає НІЧОГО?
Гаррі подумав, що це вже занадто. Він, зрештою, ходив до школи й мав непогані оцінки.
— Я дещо знаю, — виправдовувався він. — Скажімо, математику й таке інше.
Але Геґрід тільки махнув рукою й мовив:
— Я маю на увазі наш світ. Твій світ. Мій світ. Світ твоїх батьків.
— Що це за світ?
Здавалося, ще мить — і Геґрід просто вибухне.
— ДУРСЛІ! — загримів він.
Дядько Вернон, збліднувши, наче мрець, бурмотів якісь нісенітниці. Геґрід нестямно глянув на Гаррі.
— Але ж ти повинен знати про своїх мамусю й татуся, — сказав він. — Вони знамениті. І ти знаменитий.
— Що? Мої… мої мама й тато справді були знамениті?
— То ти й… то ти й цього не знаєш?.. — Геґрід пригладив розчепіреними пальцями свою гриву, ошелешено втупившись у Гаррі. — То ти не знаєш, хто ти? — зрештою вимовив він.
У дядька Вернона раптом прорізався голос.
— Стоп! — наказав він. — Негайно замовкніть, сер! Я вам забороняю казати що-небудь хлопцеві!
Навіть хтось сміливіший за Вернона Дурслі і той би злякався несамовитого погляду Геґріда, а коли велетень заговорив, кожне його слово бриніло люттю:
— Ти йому нічого не сказав? Ніколи не розповідав, що писалося в листі, який лишив йому Дамблдор? Таж я був там! Я видів, Дурслі, як Дамблдор клав листа! І ти усі ці роки від нього це приховував?
— Приховував від мене що? — нетерпляче запитав Гаррі.
— СТОП! Я ВАМ ЗАБОРОНЯЮ! — панічно заверещав дядько Вернон.
Тітка Петунія моторошно зойкнула.
— Ідіть ви обоє знаєте куди! — скривився Геґрід. — Гаррі, ти — чарівник.
У хатинці запала тиша. Долинало тільки бурхання хвиль і завивання вітру.
— Я… хто? — мало не задихнувся Гаррі.
— Чарівник, звісно, — сказав Геґрід, знову сідаючи на канапу, яка заскрипіла й прогнулася ще нижче, — і то чарівник дуже файний, тобі тілько бракує трохи освіти. З такими мамою і татком, як у тебе, хіба можна бути кимось іншим? До речі, я си гадаю, що тобі вже пора прочитати свого листа. Гаррі простяг руку й нарешті отримав жовтуватий конверт, підписаний яскраво-зеленими літерами: "Містеру Г. Поттеру, Підлога, Хатинка-на-Скелі, Море". Він витяг листа й прочитав:
- ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА
- Директор школи: Албус Дамблдор
- (Орден Мерліна, Перша Категорія, Великий Ворож., Гол. Чаклун,
- Верховний Маг, Міжнародна Конфед. Чарівників)
- Дорогий містере Поттер!
- З приємністю повідомляємо, що Вас зараховано до Гоґвортської школи чарів і чаклунства. Будь ласка, прогляньте доданий список необхідної літератури і знарядь.
- Початок навчання — 1-го вересня. Чекаємо Вашої сови не пізніше 31-го липня.
- З повагою
- Мінерва Макґонеґел, заступник директора
Запитання спалахували Гаррі в голові, наче вогні феєрверку, і він не знав, з котрого починати. Збігло кілька хвилин, перше ніж він, затинаючись, надумався:
— Що означає "вони чекають мою сову"?
— Могутні Горгони, я си геть забув! — похопився Геґрід, ляснувши себе долонею по чолі з такою силою, що можна було б повалити коня, і дістав з іншої внутрішньої кишені плаща сову (справжню, живу, трохи розкошлану сову), довге перо й сувій пергаменту. Висолопивши язика, він нашкрябав цидулку, яку Гаррі зміг прочитати догори ногами:
- Дорогий пане Дамблдоре!
- Передав Гаррі листа. Завтра купимо йому всьо необхідне.
- Погода паскудна. Я сподіваюси, що у Вас всьо файно.
- Геґрід
Геґрід згорнув записку, віддав сові, яка схопила її дзьобом, підійшов до дверей і кинув птаха в буряну ніч. Тоді повернувся й сів, немов таке листування було не менш звичайною річчю, ніж телефонні розмови.
Гаррі помітив, що стоїть роззявивши рота, і швиденько стулив його.
— На чому я спинивси? — замислився Геґрід, але тут наперед ступив дядько Вернон — і далі блідий як полотно, проте дуже сердитий.
— Він не піде до тієї школи! — заявив дядько.
— Хотів би я видіти, як такий цілковитий маґл, як ти, зможе його зупинити, — крекнувши, проказав Геґрід.
— Цілковитий хто? — поцікавився Гаррі.
— Маґл, — повторив Геґрід. — Ми так називаємо людей, які цураються чарів. Як оці. Тобі тєжко не пощастило, бо ти виріс у родині найабсолютніших маґлів, яких я видів на своєму віку.
— Коли ми взяли хлопця, то присягнули, що покладемо край цьому безглуздю, — здобувся на слово дядько Вернон, — присягнули, що виб'ємо з нього всі дурниці! Теж мені чарівник!
16 
