очень нудно 
92 
— А чому Квірел не міг доторкнутися до мене?
— Твоя мама померла, рятуючи тебе. Є одна річ, якої не може збагнути Волдеморт. Це — любов. Він не усвідомив, що така сильна любов, яку відчувала до тебе твоя мама, залишає свій слід. Не шрам, не якийсь там видимий знак… Така глибока любов — навіть коли того, хто любив нас, уже нема — завжди оберігає. Любов'ю просякнута навіть твоя шкіра. Квірел, що був сповнений ненависті, жадоби і честолюбства, і ділив свою душу з Волдемортом, не міг доторкнутися до тебе саме з цієї причини. Дотик до людини, позначеної такою любов'ю, ставав для нього смертельними муками.
Дамблдор раптом задивився на пташку, що сіла на підвіконня, і Гаррі швиденько, щоб він не бачив, витер простирадлом очі. Коли Гаррі знову зміг говорити, він запитав:
— А плащ-невидимка… ви знаєте, хто його прислав?
— Е-е… Твій тато якось лишив його мені, і я подумав, що він тобі сподобається. — Дамблдор закліпав очима. — Корисна річ, твій тато, коли вчився тут, найчастіше вдягав його, щоб пробратися на кухню й поцупити щось смачненьке.
— І ще одне…
— Слухаю!
— Квірел казав, що Снейп…
— Професор Снейп, Гаррі.
— Так, він… отож Квірел казав, що він мене ненавидить, бо ненавидів мого батька. Це правда?
— Ну, вони радше просто недолюблювали один одного. Десь як ти і містер Мелфой. До того ж твій батько зробив те, чого йому ніколи не міг пробачити Снейп.
— Що саме?
— Врятував йому життя.
— Що?
— Так, — повільно мовив Дамблдор. — Дивно, як інколи працює людський розум, правда? Професора Снейпа мучило те, що він боржник твого тата. Я впевнений, що він так ретельно оберігав тебе цього року тільки тому, що вірив: таким способом він поверне борг твоєму батькові. І тоді спокійно зможе ненавидіти пам'ять про нього…
Гаррі намагався це збагнути, але від цього ще дужче розболілася голова.
— Пане професоре, ще тільки одна річ!
— Тільки одна?
— Як потрапив до мене камінь із дзеркала?
— Ага, я радий, що ти запитав про це. То була одна з моїх найблискучіших ідей, а, між нами кажучи, це вже неабищо! Розумієш, тільки той, хто прагнув знайти камінь, — знайти, а не скористатися ним, — міг його отримати. Усі решта — бачили в дзеркалі, як вони здобувають золото чи п'ють еліксир життя, і більше нічого. Мій мозок іноді дивує навіть мене самого… Ну, досить запитань. Раджу тобі скуштувати всі ці солодощі. Ох-ах!.. Горошок на кожен смак "Берті Бот"! У дитинстві мені не пощастило, бо я натрапив на горошинку зі смаком блювотини, і відтоді вони мені щось не смакують, але оця, що схожа на іриску, мені, мабуть, не зашкодить, правда? — Усміхнувшись, він кинув до рота золотаву горошинку.
Раптом захлинувся і скривився:
— Фу!.. Сірка з вуха!
Мадам Помфрі, завідувачка шкільної лікарні, була приємною жінкою, але дуже вимогливою.
— Тільки на п'ять хвилин! — благав Гаррі.
— Це неможливо.
— Але ж ви впустили професора Дамблдора!..
— Ну, звичайно, це наш директор, тут інша справа. Тобі потрібен відпочинок.
— Таж я й так відпочиваю… бачите, лежу собі… Ну, будь ласка, мадам Помфрі!
— Ну, гаразд, — змилостивилася вона. — Але тільки п'ять хвилин.
І вона впустила Рона з Герміоною.
— Гаррі!
Герміона, здається, була ладна знову його обійняти, але Гаррі був радий, що цього разу вона стрималася, бо в нього не вщухав головний біль.
— Ох, Гаррі, ми були впевнені, що ти… Дамбл-дор так переживав!
— Уся школа про це говорить, — повідомив Рон. — Що сталося насправді?
Це був один з тих рідкісних випадків, коли правда виявляється дивнішою й несподіванішою від найхимерніших чуток. Гаррі розповів їм усе: про Квірела, дзеркало, камінь і Волдеморта. Рон і Герміона були дуже вдячними слухачами: де треба, їм перехоплювало подих, а коли Гаррі розповів, що було під Квіреловим тюрбаном, Герміона голосно зойкнула.
— То каменя вже немає? — запитав нарешті Рон. — І Фламель просто помре?
— Ну, так… Але Дамблдор думає, що, — як воно там? — "для досконалого розуму смерть — то ще одна цікава пригода".
— Я завжди казав, що він трохи чокнутий, — сказав Рон, на якого рівень божевілля улюбленого професора справив поважне враження.
— А що сталося з вами? — поцікавився Гаррі.
— Ну, я вернулася назад без пригод, — розповіла Герміона. — Привела до тями Рона, — це забрало трохи часу, — а тоді ми побігли до соварні, щоб відправити сову Дамблдорові, і раптом зустріли його у вестибюлі. Він уже все знав і тільки спитав: "Гаррі пішов за ним, так?" — і помчав на четвертий поверх.
92 
