Возможно, любительницам лёгкого, одноразового чтива и не понравится, потому... 
184 
- Пане директоре, я зараз, я зараз!-у відчаї белькотів Гаррі, хоч і не думав, що Дамблдор його чує; той повалився на бік, хрипів і судомно хапав ротом повітря, наче в перед смертній агонії.-Аґваменті… Аґваменті… АҐВАМЕНТІ!
Келих наповнився і знову спорожнів. Аж ось Дамблдорове дихання почало затихати. У голові в Гаррі все пере плуталося від паніки, він інстинктивно вловив, що залишався один-єдиний шлях здобути воду, бо так задумав Волдеморт…
Він кинувся до самого краєчка каменя й занурив келих в озеро, наповнивши його по самісінькі вінця крижаною водою, що вже не зникала.
- Пане директоре… нате! - загорлав Гаррі й незграбно вилив воду Дамблдорові на обличчя.
Нічого кращого він і не міг зробити, бо та його рука, в якій не було келиха, раптом закрижаніла, але не від холоду води. За зап'ястя його вхопили білі слизькі пальці, а істота, котрій вони належали, помалу стягала хлопця з каменя. Поверхня озера вже не була гладенька, як дзеркало; вона пінилася, і скрізь, куди не глянь, з води вигулькували білі голови й руки-чоловіки, жінки й діти з запалими, невидющими очима сунули до острова: армія мерців, що піднімалася з чорної води.
- Петрифікус Тоталус! - зарепетував Гаррі, чіпляючись за гладеньку мокру поверхню острівця, й одночасно Цілячись чарівною паличкою в інферія, що вчепився йо му в руку: той відпустив руку й шубовснув у воду. Гаррі ледве звівся на ноги; проте нові й нові інферії дряпалися на острів, хапаючись кістлявими руками за слизьку поверхню, витріщаючи на нього свої сліпі, осклілі очі, тягнучи за собою мокре лахміття, ошкіряючи свої гнилі зуби.
- Петрифікус Тоталус!-заревів Гаррі знову, відступаючи назад і батожачи повітря чарівною паличкою; шестеро чи семеро з них повалилися, але на нього вже насувалися інші. - Імпедімента! Зв'язатус!
Деякі заточилися, одного чи двох обв'язали мотузки, але ті, що лізли на острів ззаду, просто переступали через них або й затоптували. І далі розрізаючи повітря чарівною паличкою, Гаррі заволав: - СЕКТУМСЕМПРА!
Та хоч у їхньому вологому лахмітті та крижаній шкірі й з'являлися діри, з цих ран не бризкала кров, бо в них її просто не було: вони сунули далі, нічого не відчуваючи, тягнучи до нього висохлі руки, а він задкував од них, поки не відчув, що його і ззаду охопили руки, - тонкі, безплотні й холодні, наче смерть, і ось його ноги відірвалися від землі, бо почвари підняли його вгору й понесли, не ухильно й невідворотно, до води, і він знав, що порятунку вже немає, що його втоплять і він стане ще одним мертвим охоронцем частки розшматованої Волдемортової душі…
Але тут у темряві спалахнув вогонь: багряно-золотисте вогненне кільце оточило острівець. Інферії, що так міцно тримали Гаррі, похилилися й послабили хватку; вони не наважувалися пройти крізь полум'я, щоб дістатися до води. Вони випустили з рук Гаррі; він упав додолу, спробував устати, послизнувся на камені й знову впав, подряпавши руки, але відразу схопився на ноги, підняв чарівну паличку й роззирнувся.
Дамблдор знову стояв на ногах-блідий, як і ті інферії, що його оточували, але вищий за них усіх, і в очах його палав вогонь; його чарівна паличка стриміла, наче смолоскип, з її кінчика вивергалося полум'я, що, наче широченний аркан, оповивало всіх теплом. Інферії натикалися одне на одного, намагаючись наосліп вивільнитися з вогню, що обклав їх зусібіч…
Дамблдор підчепив з дна кам'яної чаші медальйон і за ховав собі в мантію. Мовчки показав Гаррі, щоб той піді йшов ближче. Ошалілі від полум'я інферії, здається, не усвідомлювали, що вислизає їхня здобич, а Дамблдор вів Гаррі назад до човна, і вогняне кільце рухалося разом з ними, огортаючи їх, а збиті з пантелику інферії супроводжували їх аж до води, радо занурюючись назад у її темні глибини.
Гаррі, що трусився з голови до ніг, на якусь мить було подумав, що Дамблдор не зможе залізти в човник, намагаючись це зробити, директор захитався; здається, всю свою силу він витрачав на те, щоб навколо них палахкотіло кільце захисного вогню. Гаррі підхопив його й допоміг сісти. Щойно вони втислися в човник, як той почав рухатися по темній воді від острівця, оточеного вогняним кільцем, а інферії, що ними озеро аж кишіло, здається, вже не наважувалися виринати на поверхню.
- Пане директоре, - важко дихаючи, почав виправдовуватися Гаррі, - я забув… про вогонь… вони насувалися на мене, і я запанікував…
- Цілком зрозуміло, - пробурмотів Дамблдор. Гаррі занепокоївся, почувши, як ослаб директорів голос.
184 
