очень нудно 
185 
— Нічого собі, Невіле, — сторопів Рон, — може, іноді варто притримувати язика?
— Ви її просто не чули, — не погодився Невіл. — Ви б теж не стерпіли. Крім того, якщо не дозволяєш їм сісти собі на голову, то це дає надію усім. Я це помітив ще по тобі, Гаррі.
— Але ж вони тебе використовували як точила для ножів, —зіщулився Рон, коли вони проходили повз ліхтар, і Невілові страшні рани стало видно ще чіткіше.
Невіл знизав плечима.
— Нічого. Вони не хочуть проливати багато чистої крові, тому катують нас потроху, коли ми стаємо занадто язикаті, але все одно вбивати нас не збираються.
Гаррі навіть не знав, що гірше — страхіття, про які розповідав Невіл, чи його буденний тон.
— Справжня небезпека загрожує лише тим, чиї друзі або родичі завдають їм серйозного клопоту за межами школи. Ці учні стають заручниками. Старий Ксено Лавґуд забагато дозволяв собі в "Базікалі", і смертежери зняли Луну прямо з поїзда, коли вона поверталася додому на Різдво.
— Невіле, з нею все нормально, ми її бачили…
— Та я знаю, вона передала мені звістку.
Він витяг з кишені золоту монетку, і Гаррі впізнав у ній фальшивий ґалеон — один з тих, що ними Дамблдорова армія користувалася для обміну інформацією.
— Вони просто класні, — усміхнувся Невіл Герміоні. — Керроу так і не розкусили, як ми підтримуємо зв'язок, і це їх страшенно бісило. Раніше ми ночами прокрадалися надвір і залишали на мурах написи типу "Дамблдорова армія, оголошується набір". Снейп від цього просто казився.
— Раніше прокрадалися? — перепитав Гаррі, помітивши, що Невіл сказав це в минулому часі.
— Ну, з часом це стало складніше робити, — пояснив Невіл. — На Різдво ми втратили Луну, після Великодня не повернулася Джіні, а наша трійця була тут ніби лідерами. Керроу, здається, здогадувалися, що я багато до чого був причетний, тому почали серйозно мене діставати, а потім ще впіймали Майкла Корнера, коли він скидав ланцюги з першокласника, якого вони закували. Майкла дуже жорстоко катували. Багатьох це налякало.
— Не дивно, — пробурмотів Рон. Тунель тим часом пішов угору.
— Я ж не міг вимагати, щоб хтось ризикнув опинитися у Майкловій шкурі, тому ми всі ті наші вибрики припинили. Але боротися не перестали, пішли ніби як у підпілля. Проте кілька тижнів тому довелося й це припинити. Смертежери вирішили, що мене можна вгамувати одним—єдиним способом — і напали на мою бабусю.
— Вони що? — одночасно вигукнули Гаррі, Рон і Герміона.
— Еге ж, — зітхнув Невіл, важко дихаючи, бо підйом був доволі крутий, — ну, ви ж знаєте хід їхніх думок. У них непогано все виходило, поки вони викрадали дітей, щоб угамувати батьків, тому рано чи пізно дійшло б і до зворотного варіанту. Але так сталося, — повернувся він до друзів, і здивований Гаррі побачив усмішку на його обличчі, — що з бабусею вони трохи не розрахували своїх сил. Моя ста—
ренька жила сама—самісінька, тож вони, мабуть, подумали, що з нею впорається хто завгодно. Так чи так, — засміявся Невіл, — але Доліш і досі оклигує у Святого Мунґа, а бабуся десь ховається. Прислала мені листа, — він поляпав по нагрудній кишені мантії, — пише, що мною пишається, що я гідний син своїх батьків, і щоб я продовжував у тому ж дусі.
— Круто, — зрадів за нього Рон.
— Ага,—відповів щасливий Невіл. —Та коли вони збагнули, що мене вже нічим не стримати, то вирішили, що Гоґвортс може взагалі обійтися без мене. Не знаю, вбити вони мене хотіли чи кинути в Азкабан, але я зрозумів, що пора зникати.
— Але ж, — геть розгубився Рон, —хіба… хіба ми зараз ідемо не у Гоґвортс?
— Акуди ж, —сказав Невіл. — Самі побачите. Вже прийшли.
Вони звернули за ріг і побачили, що перехід закінчується. Ще один короткий сходовий марш вів до дверей, дуже схожих на ті, що були за Аріаниним портретом. Невіл їх штовхнув і поліз у отвір. Поки Гаррі ліз за ним, Невіл комусь гукнув:
— Дивіться, які гості! Хіба ж я не казав?
Гаррі вигулькнув у приміщенні за тунелем, і його зустріли захоплені крики…
— ГАРРІ!
— Це Поттер, це ПОТТЕР!
— Роне!
— Герміоно!
Він розгублено побачив перед собою барвисті гобелени, ліхтарі, численні обличчя. Його, Рона й Герміону оточили, обіймали, попліскували по плечах, куйовдили волосся, потискали руки не менше, ніж двадцять душ народу. Таке було враження, ніби вони оце щойно виграли фінальну гру з квідичу.
— Усе, все, заспокойтесь! —крикнув Невіл.
Коли юрба випустила їх з обіймів, Гаррі зміг нарешті роздивитися, де вони опинилися. Приміщення було йому геть незнайоме — величезне, і нагадувало інтер'єром радше якийсь розкішний курінь чи, можливо, велетенську корабельну каюту. Різнобарвні гамаки звисали зі стелі й балкончика, що тягнувся вздовж глухих стін, обшитих темними дерев'яними панелями й завішаних яскравими гобеленами. Гаррі побачив на цих гобеленах золотого ґрифіндорського лева на яскраво—червоному тлі, чорного гафелпафського борсука на жовтому і бронзового рейвенкловського орла на синьому. Не було лише срібних і зелених слизеринських кольорів. Ще стояли переповнені книжками шафи, кілька мітел, спертих на стіну, а в кутку—великий дерев'яний радіоприймач. —Де це ми?
185 
