очень нудно 
52 
— Та я це знаю… Але іноді все переплутується. Зникає межа між нами. І саме моє існування — почуття, особисте життя, — розчинившись, зникає в космосі на ім’я «готель».
— А втім, так буває з усіма. Всі десь у чомусь розчиняються — так, що й межі не видно. Так не лише з тобою відбувається. І я такий, — сказав я.
— Та ні, ви зовсім не такий! — заперечила вона.
— Нехай буде по-твоєму. Зовсім не такий, — погодився я. — Та добре розумію, як ти почуваєшся. Ти мені подобаєшся. Щось у тобі мене приваблює.
Юмійосі надовго замовкла. Занурилася в тишу телефонної трубки.
— А знаєте, я дуже боюся тієї темряви, — сказала вона. — Здається, ніби от-от це знову повториться…
Я почув, як Юмійосі розплакалася. Спочатку я навіть не зрозумів, що це таке. Та, як не крути, це були схлипування.
— Слухай, Юмійосі, — проказав я. — Що сталося? З тобою все гаразд?
— Та, мабуть… Просто плачу. Хіба не можна?
— Та ні, чому не можна… Просто я переживаю за тебе.
— Слухайте, помовчіть трохи, добре?
Я слухняно замовк. Поки я мовчав, Юмійосі ще трохи поплакала, а потім поклала трубку.
Сьомого травня зателефонувала Юкі.
— Я повернулася! — повідомила вона. — Може, зараз кудись з’їздимо?
Я сів у «Мазераті» і поїхав по Юкі на Акасаку. Побачивши таку автомашину, вона насупилася.
— Звідки у вас ця автомашина?
— Тільки не подумай, що я її вкрав. Якось їду я, їду — і раптом потрапляю в озеро. Я рятуюся, автомашина тоне. Виходить із води Фея Озера — викапана Ізабелль Аджані — й питає: «Що ти оце в озеро спустив? Золоту „Мазераті“ чи срібну „БМВ“?» А я відповідаю: «Та ні, жодну з них, а мідну стару „Субару“». І тоді…
— Та припиніть ваші дурні жарти! — суворо обірвала мене Юкі. — Я вас серйозно питаю. Все-таки звідки ви її взяли?
— Із другом тимчасово обмінялися, — сказав я. — Закортіло йому на «Субару» поїздити. От і дав. Навіщо — це вже йому судити.
— Із другом?
— Ага. Ти, може, й не віриш, але й у мене є один друг.
Юкі вмостилася на передньому сидінні, обвела навколо очима. І знову нахмурилася.
— Дивна автомашина, — сказала вона, наче випльовуючи слова. — Якась дурість!
— До речі, її господар подібним чином про неї висловився, — сказав я. — Тільки трохи іншими словами.
Вона мовчала.
Я сів за кермо й погнав автомобіль до узбережжя Сьонан. Дорогою Юкі не проронила жодного слова. Я ввімкнув на тихо касету гурту «Steely Dan» і зосередився на їзді. Погода видалася славна. На мені була барвиста гавайська сорочка і темні окуляри. На Юкі — легкі бавовняні штани й рожева теніска, яка надзвичайно добре гармоніювала з її засмаглою шкірою. Було враження, ніби ми знову на Гаваях. Якийсь час дорогу нам заступала вантажівка зі свиньми. Крізь щілини в дерев’яній клітці їхні червоні очі впивалися в нашу «Мазераті». «Напевне, свині не помічають різниці між „Мазераті“ та „Субару“», — подумав я. Вони не знають, що таке дискримінація. Так само не знають жирафи. І морські вугри.
— Ну, то як тобі Гаваї? — спитав я.
Вона здвигнула плечима.
— З мамою помирилася?
Вона знову здвигнула плечима.
— Освоїлася із серфінгом?
Вона ще раз здвигнула плечима.
— А ти маєш надзвичайно гарний вигляд. Засмага надає тобі небаченої привабливості. Ти — як Фея «Café au lait» [54]. Тобі дуже личили б крильця на спині та ложечка на плечі. Якби ти стала на бік «Café au lait», то з вами не могли б зрівнятися «мокко», бразильська, колумбійська, «Кіліманджаро» — усі разом. Усі люди на світі пили б тільки «Café au lait». Фея «Café au lait» зачарувала б увесь світ. От наскільки чарівна твоя засмага!
Я вважав, що з усіх сил розсипаюсь у щирих похвалах, та дарма — Юкі тільки здвигувала плечима. А може, я домігся чогось зовсім протилежного? Невже моя щирість викривлена і спотворена?
— У тебе місячне чи що?
Юкі здвигнула плечима.
Я зробив те саме.
— Хочу додому, — сказала вона. — Розвертайтеся, їдьмо назад.
— Ми ж на швидкісному шосе. Навіть Нікі Лауда [55]не зумів би тут розвернутися.
— Тоді де-небудь звертайте вбік.
Я глянув на Юкі. Насправді вона мала вимучений вигляд. Безживні очі, застиглий погляд. Її обличчя, якби не засмага, напевне, зблідло б.
52 
