очень нудно 
57 
— Я над цим як слід подумаю, — пообіцяв я.
* * *
Вілла Аме розміщувалася в зоні дачної забудови, розробленої відомою фірмою нерухомості. В’їзд до зони відкривався великою брамою, відразу за нею виднів плавальний басейн і кафетерій. Поряд із кафетерієм — щось схоже на міні-супермаркет, завалений всяким харчовим непотребом. Такі люди, як Дік Норт, узагалі його обминали. Так само я там не мав би що робити. Звиваючись, дорога пішла вгору, і моя славна «Субару», як і слід було сподіватися, трохи захекалася. Вілла Аме, занадто велика для сім’ї з двох людей, стояла посередині схилу. Я зупинив автомобіль і з багажем Юкі піднявся східцями на кам’яний ґанок. У самому низу пагорба між рядами криптометрій мерехтіло море. У повітрі пливла легка імла, а море переливалося тьмяними весняними барвами.
Із запаленою сигаретою в руці Аме походжала по просторій, залитій сонцем вітальні. Пожмакані недокурки «Сейлему» вщерть заповнювали величезну попільницю. Увесь стіл був обсипаний попелом так, наче хтось сильно подув у попільницю. Аме кинула туди черговий недокурок, підійшла до Юкі й покуйовдила її волосся. На ній була велика жовтогаряча теніска й вицвілі сині джинси. Волосся розтріпане, очі запалені. Мабуть, вона всю ніч не спала, а курила сигарети одну за одною.
— Це було щось нечуване! — сказала Аме. — Справжнє страхіття! І чому весь час трапляються якісь жахи?
Я погодився, що це справді жахлива подія. А вона розповіла подробиці вчорашнього нещасного випадку. Мовляв, усе сталося так раптово, що вона впала в нестяму. І душевно, і фізично.
— А тут іще служниця сказала, що не може прийти, бо в неї гарячка. Саме сьогодні. І чого вона в такий час заслабла? Просто збожеволіти можна. Поліція приходила, дружина Діка дзвонила. Що мені тепер робити? Сама не знаю.
— І що казала його дружина? — запитав я.
— Я нічого не второпала, — зітхнувши, відповіла Аме. — Вона тільки плакала. Та раз у раз щось тихо шепотіла. Майже нечутно. Я губилася й не знала, що ж їй сказати… Бо що ж тут відповіси, правда?
Я кивнув.
— Тож я сказала, що всі його речі відішлю їй якнайскоріше. Та вона не переставала плакати. Як несамовита.
Після цих слів Аме глибоко зітхнула й опустилася на диван.
— Що-небудь вип’єте? — спитав я.
— Якщо можна, гарячої кави, — відповіла вона.
Передусім я витрусив недокурки з попільниці, витер ганчіркою попіл зі стола і відніс на кухню чашку з гущею какао на дні. Потім прибрав на кухні, скип’ятив воду в чайнику й заварив міцної кави. На кухні справді все було розставлено так, щоб Дік Норт міг легко куховарити, але тепер, через день після його смерті, виразно проступили ознаки безладу. Посуд у раковині, цукорниця без покришки. На газовій плиті — плями від висохлого какао. Столовий ніж із недорізаним сиром чи бозна-чим.
«Бідолаха», — подумав я. Скільки зусиль він доклав, аби створити свій порядок! Та минув один день — і все це безслідно зникло. Наче й ніколи такого не було. Люди залишають свої тіні в тому місці, яке їм найбільше підходить. Для Діка Норта таким місцем була кухня. Але й у ній за одну мить не стало його хиткої, малопомітної тіні.
«Бідолаха», — повторив я подумки.
Інших слів не знайшов.
Коли я приніс каву, Аме та Юкі сиділи на дивані, притулившись одна до одної. Спочиваючи головою на плечі дочки, Аме дивилася згаслим, вологим від сліз поглядом у простір. Здавалося, що під дією наркотиків у неї нервове виснаження. Юкі мала байдужий вигляд, але начебто не відчувала особливого невдоволення від того, що знеможена мати спирається на неї. «Дивовижні мати й дочка!» — подумав я. Щоразу, коли вони разом, їх огортає якась дивна атмосфера. Щось таке, чого я не відчував у кожної з них окремо. А що саме — я не здогадувався.
Аме взяла чашку обома руками й пила каву повільно, як щось надзвичайно рідкісне.
— Смакота! — сказала вона.
Допивши каву, Аме начебто трохи заспокоїлась. Її очі посвітлішали.
— А ти що-небудь вип’єш? — запитав я Юкі.
Юкі байдуже захитала головою.
— Усе вже скінчилось? Усі оті юридичні та інші формальності? — спитав я Аме.
— Так, скінчилося. Конкретне розслідування нещасного випадку не було особливо складним. Бо це звичайнісінький нещасний випадок. Приходив поліцейський, повідомив про нещастя. А я попросила його подзвонити дружині Діка. Вона, здається, відразу приїхала в поліцію. І всі формальності взяла на себе. Бо я з Діком ніяк юридично не пов’язана. Після того вона зателефонувала мені додому. Майже нічого не говорила, а тільки плакала. Жодного докору, нічого…
57 
