очень нудно 
64 
Я мовчав, аби дати йому виговоритися.
— Ми таки дошукалися клубу дівчат за викликом, на який вона працювала. Нам це обійшлося дорого, але все-таки ми до нього добрались. І знаєте, як? У фойє висококласного готелю в Токіо затримали кількох імовірних повій і привели в поліцію. Показали їм те саме фото, що й вам, і суворо допитали. Одна з них тоді й розкололася. Не всі такі вперті, як ви. І в неї слабке місце знайшлося. Завдяки цьому ми дізналися про висококласний бордель. Із членською системою та страшенно високими розцінками. На жаль, таких, як ви та я, туди й на поріг не пустять. Чи, може, ви готові викласти сімдесят тисяч єн за одну зустріч із дівчиною? Я — ні. Правду кажу. Краще я відмовлюся від такої розваги, пересплю з дружиною, а на зекономлені гроші куплю дитині новий велосипед. Як би це сказати… Це не для нас, злидарів. — Він засміявся і глянув мені у вічі. — Та навіть якби я зважився викласти ці сімдесят тисяч, ніхто не захотів би мати зі мною справи. Бо спочатку встановлюють, що ти за особа. Ведуть повне розслідування. Безпека — передусім. Підозрілих клієнтів не обслуговують. Агентів поліції до клубу не приймають. Не тому, що взагалі не хочуть зв’язуватися з поліцією. Ні, високі поліцейські начальники їм підходять. Дуже-дуже високі начальники. Щоб пригодилися, коли раптом щось станеться. А такій дрібноті, як я, вхід туди заказано.
Він допив каву і знову закурив.
— І от ми попросили в начальства ордер на примусовий обшук того клубу. Через три дні нам його спустили. І коли ми з ордером у руках увірвалися в контору клубу — там нічогісінько не застали. А саму порожнечу. Видно, стався витік інформації. Цікаво, звідки? Як ви думаєте?
— Не знаю, — відповів я.
— А звідки ж, як не з поліції? Хтось із начальства був у курсі справи. От і поділився інформацією. Довести цього не можна, але нам, причетним до розслідування, ясно як божий день, що хтось подзвонив і повідомив: скоро буде обшук, негайно звідси забирайтеся… Який безсоромний, негідний вчинок! І клуб миттю кудись переселився. Йому до такого не звикати. Перебрався за якусь годину — і шукай вітра в полі. Винайняв нову контору, поміняв телефонні номери — і взявся за те саме заняття. Простіше простого. Поки є список клієнтів і дівчат — будь-де можна розгорнути цей бізнес. І тоді нам уже до нього не докопатися. Ми поза грою. За одним махом нитка обірвалась. Якби знаття´, з яким клієнтом вона зустрічалася, справа трохи просунулася б. А так невідомо — як далі діяти.
— Однак незрозуміло, — сказав я.
— Що незрозуміло?
— Якщо, як ви кажете, вона була висококласною дівчиною за викликом клубу із членською системою, то навіщо клієнтові її вбивати? Якби він так зробив, то відразу стало б ясно, хто вбивця.
— Ваша правда, — погодився Літератор. — А тому злочин — справа рук людини, якої немає у списку клієнтів, чи не так? Особистого коханця або, може, когось стороннього, з яким вона зустрічалася, щоб не платити комісійних клубові. Котра із цих двох версій правильна — невідомо. Ми обшукали її квартиру — жодного сліду. Хоч руки піднімай.
— Я не вбивав, — сказав я.
— Звичайно. Ми знаємо, що не ви, — сказав Літератор. — А тому, здається, я казав: нам ясно, що не ви вбили. Ви не з тих, що вбивають. Із першого погляду зрозуміло. Такі, як ви, людей не вбивають. Але ви щось знаєте. Я це нутром відчуваю. Як професіонал. То, може, розкажете? Мені цього буде досить. Я не полізу вам у душу. Обіцяю. Повірте.
— Та нічого я не знаю, — відповів я.
— От тобі й на! — обурився Літератор. — Виходить, я дарма надіявся… Річ у тому, що наші начальники не дуже зацікавлені в розслідуванні. Мовляв, яке це має значення, якщо в готелі вбили повію? Звісно, для них не має. Вони навіть не проти того, щоб повій стало менше. Вони майже ніколи не бачили трупа. І не уявляють собі, що це таке, коли голу вродливу дівчину душать панчохою… До речі, з тим клубом пов’язані не тільки високі поліцейські начальники, але й, здається, деякі політики. Іноді в темряві блискають їхні золоті значки. Поліція миттю реагує на такий блиск. Від найменшого спалаху втягує шию в плечі, як черепаха. Особливо начальство. А тому складається враження, що бідолашну Мей убили — і кінці у воду заховали…
Офіціантка забрала порожню чашку Літератора. Я своєї кави випив тільки половину.
— А знаєте, я чомусь відчував до тієї дівчини, Мей, якусь дивну близькість, — зізнався Літератор. — Чому — сам не знаю. І коли побачив її на ліжку в готелі — голу, задушену панчохою, — то ось що подумав. Я обов’язково впіймаю того злочинця. Звісно, на таких трупів ми вдосталь надивились. І коли їх бачимо, не мліємо із жалю. Які тільки мені не траплялись — і розчленовані, й обгорілі, й бозна ще які. Одначе цей здавався мені особливим. Навдивовижу прекрасним. Із вікна лилося ранкове світло, а вона лежала, ніби заморожена. Очі розплющені, язик скручений у роті, шия стиснена панчохою, як краваткою. Я дивився на дівчину й відчував, що вона просить у мене допомоги. І поки я не знайду злочинця, вона незворушно лежатиме заморожена в променях уранішнього сонця. Мені й досі здається, що вона не звільниться від такого заціпеніння, поки вбивця гуляє на волі, а справу не розслідували до кінця. На вашу думку, це нормальне відчуття?
64 
