очень нудно 
66 
Іноді, як був настрій, я телефонував Юкі. «Як живеш?» — питав я. «Так собі…» — відповідала вона. Вона завжди відповідала навмання — так, ніби її душа витала десь-інде. І це мені дуже не подобалося.
— Так собі… — сказала вона вже вкотре. — Не добре, й не погано… Звично. Живу звично.
— А як мати?
— Занурилась у себе. Нічого не робить. Цілими днями сидить на стільці й про щось думає. Схоже, зовсім видихалася.
— Я можу чимось допомогти? Продуктів купити абощо?
— За продуктами ходить тітка-служниця. А ще ми замовляємо привезти додому того, чого треба. Живемо тут удвох, як відлюдниці. А знаєте… Коли отак живеш, здається, ніби час зупинився. А, по-вашому, час рухається?
— На жаль, ще й як рухається! Час швидко минає. Усе менше шансів щось зробити, і все більше досади через те, що чогось не встиг.
Юкі мовчала.
— Чомусь у тебе голос невеселий, — сказав я.
— Невже?
— Невже? — повторив я.
— Що з тобою?
— Що з тобою? — повторив я.
— Не перекривляйте!
— А я не перекривляю. Це відлуння твоєї душі. Так Б’єрн Борг сильно відбиває м’яч, щоб засвідчити недостатній рівень спілкування. Лясь!
— Ви, як завжди, ненормальний! — обурено сказала Юкі. — Зовсім як дитина.
— Та ні, ніяка я не дитина. Я твердо керуюся глибоким самоаналізом і духом прагматизму. А відлуння — це метафора. Гра в послання, яка не має нічого спільного з дитячим перекривлюванням.
— Тьху! Якась дурість!
— Тьху! Якась дурість! — повторив я.
— Перестаньте! Досить уже! — вигукнула Юкі.
— Перестану, — пообіцяв я. — Але почнімо наново. Чомусь у тебе голос невеселий.
Вона зітхнула. І сказала:
— Ага. Можливо, що так. Коли побуду з мамою… відразу підпадаю під її настрій. У цьому розумінні вона сильна людина. І постійно на мене впливає. Бо про своїх близьких зовсім не думає. А тільки про себе. Такі люди завжди сильні. Розумієте? Тому вона затягує мене у вир своїх почуттів. Непомітно, мимоволі. Якщо їй сумно — мені стає сумно. І так само я заражаюся її бадьорістю.
У телефонній трубці чулось, як Юкі прикурює сигарету від запальнички.
— А чи не годилося б тобі іноді звідти вибиратись і зі мною трохи розважитися? — спитав я.
— Можливо.
— Завтра заїхати?
— Ага. Заїжджайте, — відповіла вона. — Поговорила з вами — і відразу начебто настрій поліпшився.
— От і добре! — сказав я.
— От і добре! — повторила вона.
— Перестань!
— Перестаньте!
— Ну, до завтра! — сказав я і поклав трубку, не давши їй повторити мої слова.
Аме справді витала у хмарах. Сиділа на дивані й, елегантно схрестивши ноги, пустими очима втупилась у фотожурнал на своїх колінах. Здавалося, ніби переді мною картина художника-імпресіоніста. Вікна були відчинені, але стояв настільки безвітряний день, що ні фіранки, ні сторінки журналу навіть не ворушилися. Коли я зайшов, Аме ледь-ледь підвела голову й несміливо всміхнулася — настільки несміливо, що, здавалося, це лише повітря гойднулось. А потім, підвівши руку, тонким пальцем указала на стілець. Служниця принесла кави.
— Я відвіз речі сім’ї Діка Норта, — сказав я.
— Із дружиною зустрілися? — спитала Аме.
— Ні, не зустрівся. Речі віддав чоловікові, який з’явився на порозі.
Аме кивнула.
— Дякую.
— Та що ви. Нема за що.
Вона заплющила очі й склала долоні перед своїм обличчям. Потім розплющила очі й обвела поглядом кімнату. Крім нас, у ній не було нікого. Я взяв у руки чашку з кавою й надпив ковток.
Цього разу на ній не було звичних бавовняної сорочки й потертих джинсів, а білосніжна блузка з вишуканим мереживом і димчасто-зелена спідничка. Волосся акуратно вкладене, губи підрум’янені. Прекрасна жінка. Її жвавість, що завжди переливалася через край, зникла, поступившись місцем витонченій, ба навіть небезпечній чарівності, що злегка огортала її своїм серпанком — серпанком, який, здавалось, от-от затремтить і зникне, але який насправді постійно висів над нею. Краса Аме разюче відрізнялася від краси Юкі. Можна сказати, що в цьому мати й дочка були антиподами. Красу Аме виростив і відшліфував час та досвід. Вона була для неї самоствердженням. Сама Аме була нею. Аме майстерно володіла цим даром і знала, як із користю для себе ним розпорядитися, тоді як Юкі, навпаки, не знала, що з ним робити. Взагалі, спостерігати привабливу жінку середніх літ — одна з великих радостей у житті.
66 
