очень нудно 
70 
— Можна тобі чимось допомогти? — спитав я.
— Нічим, — тихо відповіла вона й, не підводячи голови, ковтнула слину. Причому неприродно голосно. — Відвезіть мене кудись у тихе, безлюдне місце… Тільки не дуже далеко звідси.
— До моря?
— Куди завгодно. Тільки не женіть швидко, добре? Бо я блюватиму, як мене захитає.
Я взяв її голову в долоні, як крихке яйце, перемістив на підголівник і наполовину причинив вікно. А тоді повільно, наскільки дозволяла дорожня обстановка, поїхав у напрямі узбережжя Куніфудзу. Коли, зупинивши автомобіль, я довів Юкі до берега, вона сказала, що хоче блювати. Так і зробила прямо на пісок під ногами. У шлунку нічого особливого не виявилося. Нічого, від чого треба було звільнятись. Якась рідина шоколадного кольору, шлунковий сік із піною. Нестерпно тяжке блювання — тіло корчиться, а нічого не виходить. Здається, ніби з організму щось видушують, а шлунок стискається до розмірів кулака. Я легенько погладив Юкі по спині. Як і перед тим, не переставало мрячити, але вона наче й цього не помічала. Я помацав пальцями м’язи на її спині, якраз навпроти шлунка. Вони немов закам’яніли. Юкі стояла рачки, зажмуривши очі, у своєму літньому бавовняному светрі, вилинялих джинсах та червоних баскетбольних кедах. Я підібрав її волосся догори, щоб не забруднилось, і повільно розтирав їй спину.
— Боляче! — вимовила Юкі. Її очі запливли сльозами.
— Знаю, — сказав я. — Добре розумію.
— Дивак! — і вона скривилася.
— Колись і я так блював. Було нестерпно. А тому я тебе розумію. Одначе скоро тобі полегшає. Ще трошки потерпиш — і все скінчиться.
Вона кивнула. І знову скривилась.
Через хвилин десять корчі відступили. Я витер їй губи носовичком і присипав блювотиння піском. Потім узяв її за лікоть, відвів до греблі, де можна було обпертися об стіну.
Ми досить довго сиділи там під дощем. Притулившись до бетону, прислухалися до шурхоту коліс автомашин на автотрасі західного узбережжя Сьонан і спостерігали, як дощ падає на море щораз рясніше. На березі стояло кілька рибалок. У сірих дощовиках із капюшоном, вони тримали у руках спінінги, немов якісь прапори, і вдивлялись у морську далечінь. Крім них, на березі не було ні душі. Юкі знесилено поклала свою голову мені на плече й мовчала. Якби хтось сторонній подивився на нас здалека, то подумав би, що то закохана парочка.
Заплющивши очі, Юкі тихенько дихала. Здавалося, ніби спала. Мокрий чубчик прилип до чола, нігті злегка здригались у такт диханню. Засмага місячної давності все ще ніби залишала про себе згадку, але під похмурим небом надавала обличчю не зовсім здорового вигляду. Я витер носовичком її мокре від дощу обличчя і сліди від сліз. Дощ і далі безшумно падав, застеляючи обрій. Із глухим гуркотом кілька разів над нашими головами пронеслися патрульні літаки Сил Самооборони, схожі на личинок бабки.
Згодом Юкі розплющила очі й, не прибираючи голови з мого плеча, скаламученими очима глянула на мене. А тоді добула з кишені джинсів пачку «Вірджинія Слімз» і чиркнула сірником. Сірник не спалахнув — видно, її пальці ослабли. Та я не звертав на неї уваги. Не казав: «Зараз краще не курити». Вона все-таки прикурила сигарету, а сірник викинула. Двічі затягнувшись, вона скривилась і так само пожбурила сигарету. Недокурок димів на бетоні доти, доки від дощу не погас.
— Шлунок іще болить? — спитав я.
— Трохи, — відповіла вона.
— Ну, то ще посидимо. Не холодно?
— Нормально. Мені приємно бути під дощем.
Як і раніше, рибалки вдивлялись у води Тихого океану. «Власне, що цікавого вони знаходять у риболовлі?» — подумав я. Невже вони прийшли сюди тільки заради того, щоб спіймати рибу? Навіщо їм заради цього цілий день стирчати на березі й дивитися на море? А втім, у кожного свій смак. Бо хіба не дивацтво — сидіти на березі під дощем із невротичною тринадцятирічною дівчиною?
— То це ваш друг… — тихо сказала Юкі. Тихо, але навдивовижу твердо.
— Який друг?
— Ну, той, що в кіно грав.
— Його справжнє ім’я — Ґотанда, — сказав я. — Як назва станції кільцевої міської електрички. Та, що розташована між Меґуро та Осакі [62].
— Це він убив ту жінку.
Я скоса глянув на Юкі. Вона мала страшенно втомлений вигляд. Дихала уривчасто, її плечі то здіймалися, то опускалися. Скидалася на людину, яку щойно врятували, коли вона тонула. Я зовсім не розумів, про що вона говорить.
70 
