очень нудно 
74 
Тиша в кімнаті здавалася нестерпною. Та не хотілося чути й телефонних дзвінків. Я вийшов надвір і прогулявся по місту, як хворий, що з метою реабілітації вчиться переставляти ноги й переходити вулицю. Змішавшись із людським потоком, я забрів у якийсь парк і, сидячи там на лавці, розглядав перехожих. Почував нестерпну самотність. Хотів за щось зачепитися. Та, озираючись навколо, чогось підходящого не знаходив. Я опинився у слизькому крижаному лабіринті, що нічого доброго не обіцяв. Темрява була біла, а звуки тонули в порожнечі. Хотілося плакати. Але навіть цього не вдавалося зробити. Так, Ґотанда — це я сам. І втрачаючи його, я втрачав частину себе.
Кінець кінцем я так і не зміг йому подзвонити.
Ґотанда мене випередив — сам заявився до мене на квартиру.
Як і минулого разу, того вечора йшов дощ. Як і тоді, коли ми з ним їхали до Йокогами, на ньому був той самий білий плащ, капелюх такого ж кольору, на носі — окуляри. Незважаючи на досить сильний дощ, він прийшов без парасольки, і з його капелюха скапувала вода. Я відчинив двері — і він приязно всміхнувся. Я машинально зробив те саме.
— У тебе такий жахливий вигляд, — сказав він. — Стільки разів тобі дзвонив, але ніхто не брав трубки, а тому я вирішив заглянути сам. Із тобою щось погане?
— В усякому разі, не дуже добре, — відповів я, повільно підбираючи слова.
Примруживши очі, він якусь мить вивчав моє обличчя.
— Ну, то, може, я зайду іншим разом? Так, здається, було б краще, правда? Як-не-як, а приходити без попередження — негарно… Як одужаєш — тоді зустрінемося.
Я похитав головою. І глибоко вдихнувши, шукав потрібні слова. І не знаходив. А Ґотанда чекав, що я відповім.
— Та ні, про здоров’я не йдеться. Просто я довго не спав, довго не їв, а тому маю втомлений вигляд. Та зі мною все гаразд. До речі, я маю до тебе справу. Слухай, поїдемо куди-небудь. Я нарешті хотів би нормально повечеряти.
Ми вирушили до міста на його «Мазераті». «Мазераті» мене нервувала. Якийсь час Ґотанда вів автомашину навмання крізь розмите дощем різнобарвне неонове світло. Швидкість перемикав плавно й точно — автомашину зовсім не трясло. Прискорював хід м’яко, тиснув на гальмо спокійно. Міський шум нависав із обох боків над нами, як стрімке бескеття ущелини.
— Куди поїдемо? — спитав Ґотанда і зиркнув на мене. — Я думаю, краще туди, де не попадуться нам ділові люди з «Ролексами», де можна спокійно поговорити й нормально попоїсти, чи не так?
Нічого не відповідаючи, я неуважно розглядав навколишній міський краєвид. Покрутившись по місту з півгодини, Ґотанда здався.
— От чорт, ніщо не спадає на думку, — сказав він, зітхнувши. — А ти не можеш згадати підходящого місця?
— Ні, не можу, — відповів я. Справді, я таки нічого не міг згадати. Голова ще не підключилась як слід до дійсності.
— Гаразд! Тоді спробуємо від протилежного, — виразно заявив він радісним тоном.
— Як це — «від протилежного»?
— Поїдемо в найгамірніший заклад. І там удвох зможемо спокійно поговорити, чи не так?
— Непогана ідея, але… Куди, наприклад?
— У «Шейкіз», — запропонував він. Якщо ти не проти піци.
— Та ні, не проти. Піца мені подобається. А ти не зіпсуєш собі репутації?
Ґотанда безсило всміхнувся. Усмішкою, схожою на останній промінь світла, що пробився крізь листя дерев літнього надвечір’я.
— А коли востаннє ти бачив яку-небудь знаменитість у «Шейкіз»?
Як завжди наприкінці тижня, в піцерії було гамірно й людно. Джазовий оркестр — усі музиканти у смугастих сорочках — виконував «Tiger Rag» у стилі диксиленд серед галасу сп’янілого від пива гурту студентів. У залі панувала напівтемрява, ніхто не звертав на нас уваги. У повітрі плив духмяний запах смаженої страви. Ми замовили піцу, купили пива й сіли в найдальшому кутку за столик під крикливою лампою у стилі тіфані.
— А що я казав? Бачиш, яка затишна й заспокійлива атмосфера, — мовив Ґотанда.
— Ага, — погодився я. Справді, розмова начебто заводилася легко.
Ми випили пива й закусили гарячою, щойно підсмаженою піцою. Я давно не відчував такої порожнечі в шлунку. Хоча я не дуже охочий до піци, але, відкусивши один шматок, уже не уявляв собі, що у світі є щось смачніше за неї. Мабуть, дався взнаки голод. Абсолютно ні про що не думаючи, ми обидва мовчки дудлили пиво й наминали піцу. Впоравшись із нею, взяли ще пива.
74 
