очень нудно 
69 
— Нічого й казати, складне твоє життя!
— А можливо, навпаки — просте? — сказав він, засміявшись. — Так от сьогодні я асистував зубному лікарю і вивчав премудрості стоматології. Вже кілька разів ходив до нього в клініку. Значно підвищив свою майстерність. Не сумнівайся! Навіть сам лікар мене похвалив. Правду кажучи, просту медичну допомогу навчився надавати. Ніхто мене не впізнає. Бо я працюю в масці. Всі пацієнти, як тільки зі мною заговорять, відразу заспокоюються.
— Відчувають довіру, — сказав я.
— Ага, — погодився Ґотанда. — Я також так думаю. І коли обслуговую їх, сам надзвичайно заспокоююся. Я навіть часто думаю, чи не годилося мені стати лікарем або вчителем? Чи не жив би я зараз щасливо, якби був обрав собі одну з цих професій? Це ж було зовсім можливо. Якби тільки я був захотів, то зміг би стати лікарем або вчителем.
— А хіба зараз ти — нещасний?
— Складне питання… — відповів Ґотанда. І вказівним пальцем торкнувся цього разу чола. — Коротко кажучи, все впирається в те, вірю я сам собі чи ні. Звісно, глядачі мені вірять. Але бачать вони лише уявний образ. Досить натиснути на кнопку — і зображення зникне. Тоді від мене нічого не залишиться, правда?
— Правда, — погодився я.
— А от якби я був справжнім лікарем або вчителем, ніяка кнопка мені не загрожувала б. Я завжди залишався б самим собою.
— А хіба як виконавець будь-якої ролі ти не залишаєшся самим собою?
— Іноді я страшно втомлююся, — сказав Ґотанда. — Від болю голова розколюється. Перестаю розуміти, хто я насправді. Хто я сам, а хто — мій персонаж. Буває, що втрачаю відчуття самого себе. Ніби зникає межа між мною та моєю тінню.
— Тією чи іншою мірою всі люди від цього страждають. Не лише ти, — сказав я.
— Звичайно, я це розумію. Кожен іноді втрачає себе. Однак у моєму випадку схильність до цього надто виражена. Як би краще сказати… вона фатальна.І то від самого дитинства аж досі. Зізнаюсь, я тобі у школі заздрив…
— Мені? — перепитав я здивовано. — Не розумію. У чому ти мені заздрив? Навіть не здогадуюся.
— Як би це сказати… Мені здавалося, що ти завжди сам робиш те, що тобі подобається. Не переймаєшся тим, як тебе оцінюють або що про тебе думають інші. Просто робиш те, що тобі хочеться. Оберігаєш своє «я» за будь-яких умов. — Ґотанда підняв склянку і подивився кудись крізь неї. — А я завжди був у всьому першим. Від самого малку. Відмінна успішність. Популярність. Охайна зовнішність. Довіра вчителів і батьків. Постійний лідер класу. Прекрасний бейсболіст. Як махну битою — м’яч летить через усе поле. Сам не знаю чому. Але удар завжди вдавався. Ти, мабуть, не уявляєш, яке це відчуття…
— Не уявляю, — відповів я.
— А тому на будь-які змагання з бейсболу кликали мене. Відмовлятись не годилося. На конкурс з ораторського мистецтва вчителі обов’язково посилали мене. І я погоджувався. Ішов на конкурс — і перемагав. Якщо вибирали старосту класу, то всі наперед знали, що ним стану я. Ніхто не сумнівався, що на іспитах я наберу високі бали. Якщо на уроках траплялася важка задача — вчитель запитував мене, чи я розв’язав. До школи я ні разу не спізнювався… Усе робив так, наче я не був самим собою. А кимсь іншим, кому належало все це зробити. І в старших класах все було так само. Нічого не змінилося… Щоправда, в той час ми з тобою вчилися вже в різних школах. Ти — в державній, я — в приватній. Я тоді став завзятим футболістом. У тій приватній школі була сильна команда, здатна взяти участь у чемпіонаті країни серед юніорів. Загалом, у новій школі все повторилося. Я був зразковим учнем. Відмінником. Спортсменом. І лідером класу. Об’єктом мрій дівчат сусідньої гімназії. Закохався і я в одну з них. Вродливу. Приходила дивитися на футбольну гру. Тоді й познайомилися. Але ні разу не спали. Тільки голубились та обіймалися. Я приходив до неї додому й, поки батьків не було, ми обмацували одне одного руками. Квапливо так. Але з насолодою. Я призначав їй зустріч у бібліотеці. Дівчина була — як намальована! Або з передачі «Ен-Ейч-Кей» [27]про щасливі шкільні роки…
Ґотанда ковтнув віскі й похитав головою.
— Коли я вступив до університету, дещо в моєму житті змінилося. В університетах почалися студентські заворушення, виник Об’єднаний студентський фронт. Ясна річ, я знову опинився в лідерах. Як завжди, коли щось затівається. Інакше й не могло бути. Будував барикади, жив з дівчатами, курив маріхуану, слухав пісні гурту «Dеер Рurрlе»… У той час всі так поводилися. Потім вторглися спецзагони поліції — і мене ненадовго запроторили в буцегарню… Після того я не мав чим зайнятися, і за порадою дівчини, з якою разом жив, спробував свої сили на сцені молодіжного театру. Спочатку я поставився до цього заняття як до жарту, та поволі, з плином часу, воно мені припало до душі. Я був ще зовсім новачком, коли дали мені гарну роль. Я сам уже відчував, що талантом не обділений. Роль грав легко, невимушено. Років через два до мене прийшла популярність. І водночас я тоді гультяював — пиячив і спав з жінками. Зрештою, в той час усі так жили. Й от якось приходять до мене з кіностудії і питають, чи не хотів би я знятися в кіно. Я зацікавився і вирішив спробувати. Роль була зовсім непогана. Я зіграв такого собі уразливого старшокласника. Відразу після того мені дали нову роль. Зайшла мова і про роботу на телебаченні. А далі все пішло як по маслу. Вільного часу залишалося щораз менше, і з театром я розпрощався. Коли покидав сцену, то, звісно, серце розривалося. Та не мав ради. Не міг же я все життя скніти в підпіллі! Мені так кортіло вибратися у широкий світ… І от вибрався. Став незамінним у ролях лікарів та шкільних вчителів. Знявся у двох роликах з рекламою таблеток від болю в шлунку та розчинної кави. Ось він, цей широкий світ…
69 
