очень нудно 
74 
«Та це лише уявний образ! — подумав я. — Досить натиснути на кнопку — і видиво зникне. Тривимірна еротична картинка… Збудливий запах парфумів, м’яка шкіра під пальцями, гарячі зітхання…»
Старанно рухаючись визначеним курсом, я успішно скінчив — і ми вдвох пішли у ванну кімнату під душ. Сполоснувшись, загорнулися у великі банні рушники, повернулися в кімнату і, посмоктуючи бренді з содовою, слухали то гурт «Dіrе Strаights», то щось інше.
«У чому суть такої роботи, як писання текстів?» — спитала вона. Я коротко все їй пояснив. «Я не сказав би, що це — цікава робота, — відповів я. — Усе залежить від того, про що доводиться писати. Те, що я роблю, — це, так би мовити, розгрібання культурницьких кучугур». «А я розгрібаю сексуальні кучугури, — сказала вона й розсміялася. — Слухай, а чого б нам ще раз не розгребти кучугуру?» — запропонувала вона. І ми прямо на килимі зайнялися любов’ю. Цього разу дуже просто й повільно. Але навіть у такому невигадливому варіанті вона знала, як мені сподобатися. «Звідкіля все це їй відомо?» — дивувався я.
Пізніше, вже лежачи разом з нею у великій довгій ванні, я спитав її про Кікі.
— Кікі… — повторила вона. — Таке знайоме й рідне ім’я. А хіба ви знайомі?
Я кивнув.
Вона по-дитячому закопилила губи й тяжко зітхнула.
— Її вже нема. Раптом кудись зникла. Ми з нею дружили. Іноді ходили вдвох по крамницях. Та несподівано її не стало. Місяць чи два тому. А втім, нічого дивного тут нема. На такій роботі, як наша, заяву про звільнення писати не треба. Хто хоче звільнитися — мовчки зникає. Однак жаль, що її вже нема. Ми з нею так близько зійшлися. Та нічого не вдієш. Ми ж не члени скаутської дружини.
Її довгі красиві пальці поповзли вниз, мені між ноги.
— А ти з нею коли-небудь спав?
— Навіть разом жили колись… Чотири роки тому.
— Чотири роки? — сказала вона, всміхнувшись. — Давня історія! Чотири роки тому я ще була цяця-дівчинка й до школи ходила.
— Невже ніяк не можна зустрітися з Кікі? — запитав я її.
— Важко сказати… Я справді не здогадуюся, куди вона запропастилася. Як я вже казала, вона просто зникла. Наче крізь землю провалилася. Жодного сліду не залишила. Шукати її — даремно час витрачати. Слухай, а ти любиш її ще й досі?
Я повільно витягнувся всім тілом у гарячій воді й глянув на стелю. Чи я все ще люблю її?
— Сам не знаю. Та незалежно від цього я будь-що мушу з нею побачитися. Мене переслідує думка, ніби Кікі хоче зі мною зустрітися. Постійно мені сниться.
— Дивно, — сказала вона, заглянувши мені в очі. — І мені Кікі раз у раз сниться.
— В якому сні?
Вона промовчала. Тільки всміхнулася, ніби задумавшись на хвилину.
— Ще хочу випити! — сказала вона.
Ми повернулися в кімнату і, сидячи на підлозі, пили бренді з содовою та слухали музику. Вона сперлася мені на груди, а я обіймав її за голе плече. Ґотанда зі своєю подружкою не з’являвся — видно, вони заснули у спальні.
— Слухай, — сказала вона. — Ти, може, не повіриш, але мені приємно бути з тобою так, як от зараз. Правду кажу! Незалежно від того, що я на роботі й маю виконувати свою роль. Я не брешу! Ти мені віриш?
— Вірю, — відповів я. — І мені з тобою приємно. Ніби на зустрічі з однокласницею…
— А ти справді унікальний! — розсміявшись, сказала вона.
— І все-таки щодо Кікі… — сказав я. — Невже ніхто нічогісінько про неї не знає? Ні про її адресу, ні про справжнє ім’я чи щось подібне?
Вона повільно захитала головою.
— У нас не заведено про таке говорити. Всі живемо під прибраними іменами. Скажімо, вона — Кікі, я — Мей. Моя теперішня подруга — Мамі. Про особисте життя одна в одної не розпитуємо й нічого про нього не знаємо. Поки сама не розповість. Такий у нас етикет. Звісно, ми дружимо. Разом розважаємося. Але все це — не справжня реальність. Нічого не знаємо одна про одну. Я — Мей, вона — Кікі. Реального життя ми не маємо. Як би це сказати… ми — уявні образи. Щось таке, що повисає у повітрі… А імена — це навмання придумані знаки, які ми намагаємося поважати. Ти розумієш?
— Розумію, — відповів я.
— Дехто серед наших клієнтів жаліє нас. Та ми не такі, як вони думають. Своїм ремеслом не тільки заробляємо, а ще й отримуємо насолоду. В нашому клубі членська система, а тому клієнти — пристойні люди. І всі намагаються нас чимось порадувати. Зрештою, й нам на цей уявний світ не доводиться нарікати.
74 
