24 
У небі щось спалахнуло, і за хвилину біля табору приземлилася допоміжна ракета, залишивши за собою вогняний слід. Спендер бачив, як одчинився невеликий люк і з нього виліз Гетевей, лікар-геолог — щоб заощадити місце в кораблі, всі вони мали по дві професії. Він поволі попрямував до капітана.
— Ну що? — запитав капітан Уайльдер.
Гетевей дивився вдалину, де в зоряному світлі мерехтіли міста. Ковтнувши слину, він перевів погляд на капітана і промовив:
— Це місто, капітане, мертве, мертве вже не одну тисячу років. Те саме можна сказати й про оті три міста на пагорбі. Але п’яте місто, за дві сотні миль звідси, сер…
— Що там?
— Ще минулого тижня в ньому жили люди, сер.
Спендер схопився на ноги.
— Марсіани, — додав Гетевей.
— Куди ж вони поділися?
— Померли, — сказав Гетевей. — Я зайшов у будинок на одній з вулиць. Доти я гадав, що це місто, як і інші, мертве вже сотні років. Та ба! В будинку були трупи. Я наче опинився серед купи осіннього листя. Щось подібне до перепалених газет, з-під яких стирчить біле цурпалля — от і все, що лишилося від них. Але трупи свіжі. Судячи з усього, ці марсіани померли днів десять тому.
— А ви розвідали інші міста? Чи трапилося вам щонебудь живе?
— Нічогісінько. Я побував і в інших містах. Чотири з п’яти лежали пусткою протягом тисячоліть. Що сталося з їхніми жителями — не маю ніякісінького уявлення. Але в п’ятому місті я всюди бачив одне й те саме. Трупи. Тисячі трупів.
— Від чого вони загинули? — запитав Спендер, ступивши вперед.
— Ніколи не повірите.
— Що їх убило?
— Вітряна віспа, — просто відповів Гетевей.
— Та невже?
— Абсолютно точно. Я зробив аналізи. То була вітряна віспа. На марсіан вона діяла страшенно, зовсім не так, як на землян. Причина, гадаю, в тому, що обмін речовин у них інший. Тіла в них чорні, наче спалені, й сухі, мов пластівці. Але все-таки це вітряна віспа. Отже, і Йорк, і капітан Вільямс, і капітан Блек — усі три експедиції — досягли Марса. Лише богові відомо, що з ними сталося. Ми ж принаймні знаємо, яке зло вони ненароком заподіяли марсіанам.
— І ви не помітили ніяких ознак життя?
— Можливо, дехто з марсіан виявився досить спритним і втік у гори. Проте б’юся об заклад, їх надто мало, щоб виникло тубільне питання. Планета мертва.
Спендер повернувся й пішов до багаття. Сів знову, втупив очі в огонь. Подумати тільки, вітряна віспа! Мільйони років цей народ розвивався, удосконалювався, споруджував міста, як оті на пагорбі, докладав зусиль, щоб люди жили, досягали всіляких благ, — і раптом загинув. Частина його поступово вимерла свого часу, ще до нашого приходу, загинула з гідністю. Але решта! Коли б решта марсіан померли хоч від хвороби з гарною назвою або із страшною чи величною назвою. Ні, трясця його матері! Їм довелося померти од вітрянки, дитячої хвороби, хвороби, од якої на Землі не вмирають навіть діти! Де ж правда і де справедливість? Це все одно, що греки вимерли б од свинки або римляни загинули на своїх прекрасних семи пагорбах од лишаю! Треба було дати марсіанам час надягнути савани, лягти, набрати пристойної пози й придумати якийсь інший привід для смерті. Хіба ж може бути причиною загибелі цілого народу така бридка, дурна річ, як вітрянка? Та це ж зовсім не пасує до архітектури, не пасує до всього їхнього світу!
— Гаразд, Гетевею, беріть консерви.
— Дякую, капітане.
І одразу ж усі забули про марсіан. Люди почали балакати про своє.
Спендер не зводив з них очей. Він забув про тарілку з м’ясом, яку тримав у руках. Від землі повіяло холодом. Зорі пояснішали, наче присунулися ближче.
Коли хтось із людей щось питав надто голосно, капітан навмисне відповідав стиха, і тоді всі починали розмовляти тихіше.
Чисте повітря пахло зовсім не так, як на Землі. Спендер довго сидів, з насолодою вдихаючи нові запахи. Щось було в них таке, чого він не міг визначити: квіти, хімікати, пил, вітер.
— А ще одного разу в Нью-Йорку у мене була одна білявенька, як це її звали? Ага, Джінні! — вигукнув Бігз.
Спендер весь напружився. Руки його затремтіли, очі забігали.
— Якось Джінні мені й каже… — горлав Бігз.
Усі заревли від захвату.
— А я її як лясну! — скрикнув Бігз, тримаючи в руці пляшку.
Спендер поставив на землю тарілку. Він дослухався до подувів прохолодного вітерця, що шепотів йому щось у вухо, дивився на білі марсіанські будівлі там, на дні порожнього моря.
24 
