очень нудно 
32 
— Все це дуже привабливо, Спендере.
— Але ви не залишитесь?
— Ні. Дякую за запрошення.
— І ви, звичайно, самі не погодитесь дати мені спокій. Я буду змушений вас повбивати.
— Ви оптиміст.
— Я знаю, за що борюся і нащо живу, тому я сильніший. Зараз у мене є те, що дорівнює релігії. Це вчення, як дихати по-новому. І як лежати на сонці, всотуючи його промені всім тілом. І як слухати музику, як читати книги. А що може дати ваша цивілізація?
Капітан переступив з ноги на ногу і похитав головою.
— Я шкодую, що все так сталося. Дуже шкодую.
— Я теж. Мабуть, краще відвести вас назад, щоб ви могли розпочати наступ.
— Що ж, відведіть.
— Капітане, вас я не вб’ю. Усіх, крім вас.
— Що таке?!
— Я з самого початку вирішив.
— Ну, знаєте…
— Усі, крім вас. Коли вони будуть мертві, може, ви передумаєте.
— Ні, — сказав капітан. — У мені все-таки тече земна кров. Вам довелося б тримати мене під наглядом.
— Навіть коли станеться так, що ви залишитесь тут назавжди?
— Смішно сказати, але навіть тоді. Не знаю чому. Не думав над цим. Ну, от ми й прийшли. — Вони підходили до місця їхньої зустрічі. — Ходімо зі мною, Спендере. Це моя остання пропозиція.
— Ні, дякую, — відповів Спендер, простягаючи на прощання руку. — Маю до вас прохання. Якщо ви переможете, зробіть мені одну послугу. Вживіть усіх можливих заходів, щоб припинити плюндрування цієї планети принаймні на п’ятдесят років, поки археологи виконають свою роботу.
— Гаразд.
— І ще одне — якщо це хоч трохи допоможе вам, згадуйте про мене як про страшенного дивака, що одного літнього дня зовсім збожеволів. Вам буде трохи легше.
— Подумаю над цим. Бувайте, Спендере. Щасти вам.
— Чудний ви, — сказав Спендер, коли капітан уже рушив назад.
Закурені люди вирячилися на капітана, немовби несподівано уздріли давно загублену річ. А він мружився на сонце і важко дихав.
— У вас є що випити? — нарешті спитав він. Відчувши в руці чиюсь прохолодну флягу, подякував і притулив її до губів. — Усе гаразд. Бережіть себе. Часу досить. Втрати мені не потрібні. Вам доведеться його застрелити. Він не погодився піти зі мною. Якщо можна, зробіть це чисто. Кінчайте одним пострілом.
— Я виб’ю його клятий мозок, — сказав Сем Паркхіл.
— Ні, стріляти в груди, — сказав капітан.
Перед його очима постало сильне вольове обличчя Спендера.
— Виб’ю паскудний мозок, — повторив Паркхіл.
Капітан рвучко простягнув йому флягу.
— Ви чули, що я сказав. У груди.
Паркхіл пробурмотів щось собі під ніс.
— Ну, що ж, — сказав капітан.
Вони знову розтяглися по місцевості, йшли повільно, потім бігли, потім знову йшли гарячими схилами пагорбів де траплялися несподівані прохолодні гроти, що пахли мохом, і несподівані згубні відкриті місця, що пахли розпеченим камінням.
“Яка мука бути хитромудрим, — думав капітан, — коли знаєш, що ти не мудрий і коли не хочеш бути хитрим. Доводиться підкрадатися, винаходити плани й пишатися перед самим собою. Ненавиджу отак запевняти себе, що я дію правильно, в той час як насправді я зовсім не певний цього. Хто ми такі? Більшість? Чи це ж відповідь? Більшість завжди права, хіба ні? Завжди-завжди, і ніколи не буває так, що вона схибить, хай хоч трошечки, але схибить? Не схибить жодного разу за десять мільйонів років? Що таке ця більшість, і хто до неї належить? І що вони думають, і як вони знаходять той шлях, і чи змінюються вони, і як, чорт забирай, потрапив я до цієї клятої більшості? Я не відчуваю задоволення. Що це — кластрофобія, страх перед натовпом чи здоровий розум? Чи може одна людина бути права, в той час як увесь світ вважає правим себе? Краще не думати про це. Буду повзти і натискати гашетку. Раз і ще раз!”
Люди бігли, припадали до землі, знову бігли, спочивали навпочіпки в затінку, вишкіряли зуби, відсапуючись, бо повітря було розріджене, бігти було важко, і їм доводилося сидіти щоразу хвилин по п’ять, хрипко дихаючи, бачачи перед собою чорні плями, хапаючи рідке повітря. Потім вони схоплювались, піднімали свої рушниці і пробивали в рідкому літньому повітрі лункі вогненні дірки.
Спендер залишався на місці і теж стріляв час від часу.
— З твоєї довбешки тільки бризки полетять? — горлав Паркхіл, біжачи вгору схилом.
Якусь мить капітан цілився з рушниці в Сема Паркхіла. Потім, жахнувшись, враз опустив зброю. “Що це зі мною?” — запитав він, дивлячись на свою обм’яклу руку і на гвинтівку. Ще мить — і він би застрелив Паркхіла. В спину.
32 
