очень нудно 
43 
— Слухай-но, Белтере. — Тіс схопив негра за підтяжки, що натягайся, наче струни арфи, і, бринькаючи ними, тицьнув кощавим пальцем у небо. — Чи ти маєш хоч яке-небудь уявлення, Белтере, що там угорі?
— Я знаю лише те, що мені розказували.
— Що йому розказували! Мати божа! Чи ви чули таке? Що йому розказували! — Він розгойдував негра, тримаючи його за підтяжки, і спроквола, недбало помахував пальцем перед чорним обличчям. — Белтере, ти полетиш угору і вгору, наче ракета на Четверте липня,[5] а потім ба-бах! І от ти розсипався попелом по всьому космічному простору. Оті придуркуваті вчені — вони ж нічого не знають, вони вас усіх повбивають!
— Мені байдуже.
— Радий почути це від тебе. Та чи ти уявляєш, що на тій планеті Марс? Там живуть потвори з очиськами з парасольку завбільшки. Ти ж бачив малюнки на обкладинках науково-фантастичних журналів, які ти купуєш у закусочній по десять центів за номер, правда? Ну, так-от! Ті потвори накинуться на тебе й проковтнуть разом з кістками.
— Мені байдуже, зовсім байдуже, байдуже, та й годі. Негр сумно дивився на процесію. Ріка плинула й плинула, а він, Белтер, залишався тут. Здавалося, він от-от знепритомніє. На темному чолі виступив піт.
— А ще там холодно, немає повітря, ти падаєш, б’єшся, як риба, роззявляючи рота, помираєш, задихаєшся, задихаєшся й помираєш. Тобі це подобається?
— Мені багато чого не подобається. Прошу, сер, пустіть мене. Я запізнююсь.
— Я тебе пущу тоді, коли схочу. Ми з тобою любенько розмовлятимемо, аж поки я скажу, щоб ти йшов, ти це дуже добре знаєш. Тобі кортить подорожувати, правда? Ні, так-от, містере Дорогою-вгору-в-височінь, ти вертаєшся додому й відробляєш оті п’ятдесят монет, що завинив мені! Це забере в тебе два місяці.
— Але якщо я почну відробляти, то ракета полетить без мене, сер!
— Оце вже прикро, правда? — сказав Тіс, намагаючись прибрати засмученого вигляду.
— Я віддам вам коня, сер.
— Кінь не є законним платіжним засобом. Ти нікуди звідси не виїдеш, поки я не одержу своїх грошей, — заперечив Тіс. На душі в нього було тепло й приємно.
Невеликий натовп чорних зібрався поблизу й прислухався до розмови. Белтер стояв похнюпившись і весь тремтів. Наперед виступив старий негр.
— Пане!
Тіс кинув на нього швидкий погляд.
— Ну, що?
— Скільки заборгував вам цей чоловік?
— Не твоє собаче діло!
— Скільки, синку? — старий обернувся до Белтера.
— П’ятдесят доларів.
Старий простягнув чорні руки до людей, що оточували його.
— Вас тут двадцять п’ять чоловік. Хай кожен дасть два долари. Тільки швидко.
— Гей, ви! — вигукнув Тіс. З несподіванки він наче остовпів.
Усі простягли гроші. Старий збирав їх, кидав у свій капелюх, а потім подав його Белтерові.
— Синку, — сказав він, — ти не пропустиш ракети.
— Ні, сер, тепер напевно не пропущу! — посміхнувся в капелюх Белтер.
— Поверни їм назад ті гроші! — ревнув Тіс. Белтер поштиво вклонився, передаючи йому гроші, а коли Тіс не взяв, він поклав їх біля Тісових ніг, просто в пилюку.
— Ось ваші гроші, сер, — промовив він. — Щиро вам вдячний.
Посміхаючись, негри — старий і молодий — сіли на коней, і за хвилину їх уже не було видно.
— Сучий син, — прошепотів Тіс, втупивши сліпий погляд у сонце. — Сучий син.
— Підніми гроші, Семюелю, — сказав хтось із ґанку.
Подібні випадки траплялися скрізь. Босоногі білі хлоп’ята бігали вулицею, розносячи новини.
— Ті, в кого є гроші, допомагають тим, у кого немає! Отак вони всі звільнились од боргів! Ми бачили, як багатий дав одному бідному двісті доларів, щоб той сплатив комусь борг! А ще ми бачили, як вони давали один одному по десять, по п’ять, по шістнадцять доларів! Багато хто дає, скрізь усі дають!
Обличчя білих перекривились, очі позапухали, ніби в лице їм бив гарячий вітер і пісок.
Семюела Тіса охопила лють. Він зійшов на ґанок і пік очима натовп, що пропливав мимо нього. Він вимахував своїм пістолетом. А трохи згодом, коли йому стало нестерпно отак сидіти й дивитися, він почав кричати на кожного негра, що позирав на нього.
— Бах! Ось іще одна ракета в космосі! — горлав він так, щоб усім було чути. — Бах! Ой лишенько!
Кучеряві голови не поверталися, ніби й не чули, але білі очі на чорних обличчях дивилися сторожко й тривожно.
— Трах! Усі ракети падають! Негри кричать, помирають! Бах! Всесильний боже, який я радий, що стою тут, на нашій матінці твердій землі!
43 
